Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм

У творах Петрушевської замість перемог і світлого майбутнього описуються злидні та відчай. Безнадія особливо яскраво зображена в «Циклі», де недільного вечора освічена молода жінка відвідує випадкову знайому, щоб послухати розповіді про її сексуальні подвиги. Нема чого робити, хіба що піти на нудний фільм — немає нічого, до чого варто прагнути, жодних проблем, які потрібно долати. Немає жодного натяку на громадське життя, ані сподівання на ширші ідеї, які захоплювали та надихали стількох самотніх людей у російській літературі XIX століття. Обмеженість світогляду, очевидна вже у Солженіцина і Распутіна, досягає свого апогею в Петрушевської. Її жінкам бракує громадянської, політичної й культурної свідомості — іронічна ремарка щодо гіпертрофії політичної й «культурної» освіти в СРСР. У тих рідкісних випадках, коли жінка якось пов’язана із державними справами, як, наприклад, інформаторка КДБ в оповіданні «Аве Марія, мамусю», вона посідає найнижчий щабель суспільної драбини, нездатна зрозуміти, що діється, і легко повертається до того погляду на світ, який вона отримали в дитинстві від своїх релігійних чи просто забобонних родичів.

Звуження простору оповіді, як і постколоніальний смуток, виражаються улюбленим способом Петрушевської — внутрішнім монологом порівняно інтелігентної жінки, яка викладає свої власні думки та думки й міркування своїх друзів у формі «сказу». Оповідання та п’єси Петрушевської дуже стислі, що відрізняє їх від довгих романів, які імперська Росія витворювала у значній кількості. Вони абсолютно не схожі на твори «сільських» письменників, чий націоналістичний пафос і дидактизм діаметрально відрізняються від демонстративного браку інтересу до громадської і державної сфери у Петрушевської. Подібно до хірурга, який обережно відрізає всі сліди пухлин від тіла пацієнта, вона усуває із своїх наративів проблеми, які є в центрі уваги Распутіна, Белова, Солженіцина та Астаф’єва. Її героїні не приділяють щонайменшої уваги Матері Росії, Батьківщині, «родине», «отечеству», збереженню роду й тому подібному, не кажучи вже про комуністичну пропаґанду. Ґрунтовність, із якою ці теми усунені з наративної свідомості, є актом громадянської відваги письменниці: російська держава традиційно нагороджувала тих, хто виявляв шану до «родины» у своїх творах і застосовувала різноманітні неґативні стимули до тих, хто не робив цього. На відміну від деяких менш талановитих російських письменників Петрушевська отримала небагато нагород і не була вшанована великими накладами своїх творів у державних видавництвах 13.