Темна вежа. Темна вежа VII
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Серия: Dark Tower #7
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-1164-6
- Переводчик: Олена Любенко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Темна вежа. Темна вежа VII». Краткое содержание книги:
Він навіть молився письменнику.
«Врятуй мого друга, і тоді ми врятуємо тебе, — молився хлопець Стівену Кінгу, котрого ніколи не бачив. — Врятуй Едді, й ми не допустимо, щоб тебе збив той фургон. Клянуся».
А потім знову згадував Сюзанну: як вона викрикувала ім’я Едді, як намагалася його перевернути на спину і як Роланд обійняв її за плечі й сказав: «Цього не можна робити, Сюзанно, не можна його чіпати», і як вона від нього відбивалася, як її обличчя скаженіло, як у ньому прозирали різні особистості, на мить чи дві оволодівали нею і щезали. «Я мушу йому допомогти», — схлипувала вона голосом Сюзанни, добре знайомим Джейкові, а тоді чужим, грубішим голосом кричала: «Забери свої руки, засранцю! Дай я над ним почаклую, він встане й піде, от побачиш! Згинь!» І Роланд тримав її в обіймах, тримав і заколисував, а Едді лежав на землі, та не мертвий, напевно, було б краще, якби він одразу помер (хай би навіть це означало кінець усілякої надії на диво), але Джейк бачив, як смикаються його брудні від пилу пальці, й чув, як він безладно щось бурмоче, наче уві сні.
Потім підійшов Тед, а слідом за ним — і Дінкі, і ще двоє чи троє Руйначів нерішуче наблизились та стали за їхніми спинами. Тед опустився навколішки біля жінки, що борсалася й кричала, і показав жестом, щоб Дінкі вкляк з іншого боку. Тед узяв її за руку й кивнув Дінкі, наказуючи взяти за другу. І від них заструменіло якесь тепло, глибоке й заспокійливе. Джейкові воно не призначалося, але й він відчув його крихту на собі, і серце, яке шалено рвалося з грудей, притихло. Він зазирнув в обличчя Теду Бротіґену й побачив, що його зіниці розширюються і звужуються, розширюються і звужуються.
Сюзаннині крики стали слабшати, стишилися до ледь чутних стогонів болю. Вона подивилася вниз на Едді, й коли нахилила голову, з очей полилися сльози, лишаючи на сорочці Едді маленькі темні плями, як від краплин дощу. І саме тієї миті з провулка вигулькнув Шимі, викрикуючи радісну осанну всім, хто його чув: «ПРОМІНЬ КАЖЕ, ЩЕ НЕ ПІЗНО! ПРОМІНЬ КАЖЕ, ЩО ЯКРАЗ ВЧАСНО, ПРОМІНЬ КАЖЕ СПАСИБІ І ЩО ТРЕБА ПОЧЕКАТИ, ВІН ЗЦІЛИТЬСЯ» — сильно накульгуючи (на це ніхто навіть уваги не звернув, ніхто навіть не помітив). Дінкі тихо пробурмотів щось до Руйначів, яких ставало дедалі більше, від натовпу відділилося кілька людей, вони підійшли до Шимі й попросили його вгамуватися. У центрі Девар-Тої не вщухали сигналізації, але дві пожежні машини вже приборкали вогонь у трьох головних будівлях (у Дамлі-Гаузі, будинку начальника і Феверел-Холі).
Наступне, що запам’ятав Джейк, — як пальці Теда неймовірно обережним рухом розсунули волосся на потилиці в Едді й відкрили велику діру, заповнену темним желе загуслої крові. В ній були маленькі білі цятки. Джейк щосили себе переконував, що ті цятки — уламки кістки. Краще так, ніж думати, що то вкраплення мозку.
Побачивши страхітливу рану в голові, Сюзанна зірвалася на ноги й знову закричала. Заметалася. Тед і Дінкі (біліший од крейди) обмінялися поглядами, міцніше стиснули її руки й знову передали
(спокій тиша тихо чекай спокійно повільно спокій)
заспокійливий імпульс, що вилився як у слова, так і в кольори (світло-блакитний, що поволі переходить у спокійні відтінки попелясто-сірого). А Роланд тримав її за плечі.
— Ми можемо щось для нього зробити? — спитав стрілець у Теда. — Хоч що-небудь?
— Його можна покласти зручніше, — відповів Бротіґен. — Принаймні це ми можемо. — Він показав у бік Девару. — Роланде, але ж у вас ще є там незакінчена справа, хіба ні?
Якусь мить здавалося, що Роланд не до кінця зрозумів питання. Та потім подивився на трупи вбитих охоронців і кивнув.
— Так. Справа є. Джейку, допоможеш мені? Якщо ті, хто лишився в живих, знайдуть нового ватажка і перегрупуються… нам це не потрібно.
— А як же Сюзанна? — запитав Джейк.
— Сюзанна допоможе нам доправити її чоловіка туди, де йому буде легше і він помре спокійно, якщо це можливо, — сказав Тед Бротіґен. — Правда ж, люба?
Вона подивилася на нього не зовсім порожніми очима. Той погляд, у якому злилися розуміння і благання, крижаною бурулькою врізався Джейкові в серце.
— Він повинен померти? — спитала вона у Теда.
Тед підніс її руку до своїх губ і поцілував.
— Він має померти, а ти маєш це витримати.
— Тоді ти маєш дещо для мене зробити, — вона торкнулася Тедової щоки пальцями. Джейк подумав, що ті пальці холодні. Дуже холодні.