Фантастика Всесвіту. Випуск 4

— Ти, куме Натаріо, чесна людина!

Доктор Флавіо Родрігес де Соуза, який славився своїми гнівними філіппіками у суді присяжних, затнувсь посеред фрази, — саме в ту мить, прицмокуючи язиком, він іменем закону оголосив сарапател їжею богів. Гості притихли. Полковник ще й повторив, щоб не залишалося найменших сумнівів:

— Таких людей, як ти, не багато.

Треба ж, щоб усі запрошені — вершки суспільства Ільєуса й Ітабуни, Секейро-де-Еспіньйо й Агуа-Прети — знали, як він цінує того, хто вірою й правдою служить йому понад двадцять років.

— Скільки, куме?

— Та вже двадцять років, полковнику.

— Ти потрапив сюди хлопчаком, але я одразу побачив, що тобі можна довіряти. І за цей час ти жодного разу не підвів мене.

Аксіому доведено, проте полковник вів далі:

— Я чув, ти будуєшся поза Аталаєю, хочеш переїхати з кумою й дітлахами. Невже покидаєш мене?

— Поки ви живі, полковнику, й поки потребуєте моїх послуг, я ваш покірний слуга. Але осісти домом між Аталаєю і Винозорим таки хочу. В тому урочищі, що його я колись показував вам, пригадуєте?

Почувши відповідь, якої він і сподівався, полковник полегшено зітхнув. Бо новина, що Натаріо споруджує будинок, таки сполошила його.

— Пригадую, куме. Ще й як пригадую! Тож я й кажу, що ти найчесніша у світі людина. Нехай знають усі, що ти завжди будеш мені потрібен.

Гості зібралися на іменини дони Ернестини, його благовірної. Полковник знову наповнив келих густим червоним портвейном. Він виписав з Ільєуса аж два барила вина — щоб показати себе щедрим господарем і щоб самому добряче побенкетувати. А заодно відзначити й приїзд сина.

Полковник Боавентура Андраде, багатир на всю губу, мільйонер, какаовий набоб, останнім часом тримався замкнуто, став мовчазний і похмурий. А журився, як шепотілися люди, він через те, що його єдиний син, одержавши докторський диплом, залишився в столиці й живе там уже цілих п’ять довгих і тоскних років. Ходив там на якісь безконечні курси, назбирав цілу колекцію дипломів, зробився двічі, тричі доктором. Лише про одне полковник не здогадувався: що це викинуті на вітер гроші.

Полковник підняв свій келих і виголосив тост за здоров’я Натаріо, свого кума й управителя. Його праву руку, як записано в нотаріальному акті, складеному в ітабунській конторі наприкінці земельної війни в басейні річки Кобрас. Він повторив:

— Ти завжди будеш мені потрібен.

Обвів гостей поглядом, затуманеним важкими спогадами.

— Двічі ти врятував мені життя. Будьмо, куме!

Усміхнений, щасливий Натаріо підвівся на другому кінці столу, підняв свій келих — будьмо, полковнику! — і вихилив одним духом. Мовчанка за столом тривала, бо гості не знали, докінчив хазяїн свій тост, чи ні.

Гості, як уже зазначалося, всі великі цабе: ільєуський суддя з цивільного права, ітабунський суддя з кримінального права, останній у супроводі прокурора та голови муніципалітету; доктор Жоан Мангабейра, депутат від штату, ще молодий, а вже відомий своєю тямовитістю; полковник Робустіано де Араужо з фазенди Санта-Маріана, полковник Брижідо Барбуза з фазенди Санта-Олайя, полковник Жоан де Фаріа з фазенди Піауїтинга, полковник Пруденсіо де Агуйяр з фазенди Лінда-Віста, полковник Еміліо Мадауар, араб, власник фазенди Нова— Дамаско й торгового дому в Агуа-Преті. Його син, Жорже, Вентуриньїн однокурсник, теж ошивався в Ріо-де-Жанейро, строчив статейки в газети й видав збірочку віршиків, що її батько гордо тицяв усім приятелям і знайомим. Доповнювали високе зібрання двоє адвокатів, неприторенних крутіїв, і старий падре Афонсо, відомий ненажера і пияк.