Мій тато — кілер

— Це не людина, це глюк Матриці, — сказала про нього Маринка.

І почувши це, Сашко сказав:

— Ти ще не спілкувалася з японцями.

Прибалти приїхали на трьох машинах, щоб забрати нас до себе. У свій невеликий клуб земляцтва, у якому за чотирма довгими столами вони святкували всі свої врочистості. Щоправда, цього разу обійшлося без шортів на підтяжках і тирольських шапочок, але було й пиво, і тушкована капуста, і «цепеліни», і коричневі шматки свинини.

Вони були з дружинами, деякі з дітьми.

Нас із Мариною посадовили на почесне місце. А потім виголошували тости за мене, за мою дочку, за те, що ми разом і за багато чого іншого. З танцями під піаніно. З піснями. З гірляндами на стелі.

— Це твої друзі? — запитала Маринка.

— Так.

— Класні.

— Я запрошу твою дочку? — запитав Гінтар.

— Піди потанцюй із дядьком Гінтаром, — сказав я.

І залишившись із Юкіко, Дмитром та Сашком, почув:

— Юкіко права, вам слід звикнути одне до одного. Влаштуємо дівчинці свято. Розважимо, здивуємо, привчимо до того, що жити з тобою цікаво й весело. А тоді вже залишитеся наодинці і з’ясовуватимете, хто кому який тато і як вам жити далі.

Я погодився.

— А щоб вам не було нудно, — сказав Дмитро, — ми складемо вам компанію.

— А чим її здивувати? — запитав я.

— Та ж тим самим: кабукі, сумо й іншою екзотикою, — набір був невеликим і традиційним.