Зібрання творів

Ти все така ж, а я віддаленів. За мною — кучугурами — розлуки — час самовтрат… (ще поповзом повзли за тінню довженою, виростали із самозмалення: німа рука пограбілих тополь у надвечір'ї) великий гріх на серці я ношу … розлуки рвав, як обривають жили атланти териконів і тачок, назбираного вугілля оклунки, — щось рвало груди… (окраї землі — тамтого світу в пекло провисання — призналися відверто до душі). Ти край. Ти крихта прагнень вікових «упасти — не розбитися». Ти шпара земного стогону: холоне світ, і нам долоні юні снігом студить… Ти все така ж. Ні смута, ні літа не старіють тебе. Німа, як люстро — колись відбився в нім твій вид миттєвий, вкарбовуючись в темряву навік, ще — чайка однокрила, ще — зигзиця і ще — як окоренок лихоліть. Чи дружба сфер — і неба, і землі — зоветься лихоліттям, я не знаю. Та присмута і по розлуці їсть: десь є там стіл, де матірня рука осліплим болем тихо сновигає вздовж по стільниці. Гірко. Я винюсь. великий гріх на серці я ношу Ти — Мати (амфора твоєї гіркоти) — далекий син, на роздоріжжі горнім паде в траву, і вистигне трава його трудним риданням хлібороба (чуття ж землі — як виболілий сон і призабутий). О, пам'ятаєш ніч? велику ніч? І десь побіля нас уральська річка та сосни (ті, що соснами зовуться), та тиша (ледве врунами зійшла). А пам'ятаєш? Так багато губим за пам'яттю: колись переінакшить з нас кождого. А треба пам'ятати? А треба пам'ятати. Пам'ятай. Палахкотів намет. Палахкотіли в нас спомини, немов півні червоні, а кедрові шишки, ще недозрілі, не тріскали — чаділи на вогні. І зорі в фіолетовому небі? Ще ти казав: це колір божевілля і судної доби. Немає суду, та вже заходить щось. Немов на дощ. Півнеба гоготіло в наші душі. Земна півкуля брижилась од жару, і півдуші ті спогади приспали, і півсебе услід за сном пішло. Що то було? Не знаю. Що то буде — не відаю. Але не раз питаю Розлучної, Далекої, Німої: до тебе навіть миті вистає? Тоді нащо літа? Навіщо спади з лиця і з досвіду? І мить навіщо скрадлива: вганяє у дитинство, неначе цвях у дошку гробову? Ти мати. Тінь. І обернувшись тінню самонародження, ввійшла у тінь, і тінь запалюєш жданням своїм, і тінь круті гамує голосіння. Тінь підводиться. Гострішає. Чорніє. … був час географічних відкриттів, і день стелився, ніби самобранка: коли благословлялося на світ мені малому, коли найперші кроки проходячи, двоївся і троївсь, сто сонць роїлось, як джмелів лапатих, і терлись зорі крем'яхом сухим. Долоні квітли, пелюстками серця довірливо розпізнавався край. І читанкою, пам'ятною й досі, шахтарське тепле селище було. Пригадую — мене веде за руку щаслива мати. Повз двори проводить, де глухо падають, заповнюючи тишу, червоні яблука (їх звали циганками). Чого мені червоні дарували в дитинстві завжди? Щоб я відчував, чим пахне і земля і людська кров? Так само пахли соняшники пізні. І бджоли пахли так. І сльози — так. За цілу ніч склепить несила очі. І цілу ніч мовчазна простоїть при узголів'ї привидом скорботним