Зібрання творів
- Автор: Стус Василь
- Год: 2021
- Язык: украинский
- Год: Strelbytskyy Multimedia Publishing
- Жанр: Прочая поэзия
Электронная книга - «Зібрання творів». Краткое содержание книги:
До цього зібрання творів увійшов практично весь творчий доробок унікального українського письменника.
Василь Стус – український поет-шістдесятник, майстер філософської, ліричної, а також сатиричної поезїї.
Новатор та експериментатор в сучасній українській поезії. Численні стилістичні прийоми верлібрів та рим увиразнюють поетику його віршів.
Вірші Стуса наповнені філософсько-експресивними образами шляху, долі, мотивами самотності і боротьби, смерті і осмислення призначення людини.
У багатьох поезіях також відображені внутрішні переживання автора після арешту та рефлексії щодо табірного існування. Є у нього і натурфілософські роздуми щодо краси світу, які поєднуються з життєствердними закликами до духовної боротьби.
За переконання щодо необхідності збереження й розвитку української культури зазнав репресій з боку радянської влади, його творчість була заборонена та частково знищена, а він сам був засуджений до тривалого перебування в місцях позбавлення волі, де й загинув.
Герой України посмертно.
Василь Стус – український поет-шістдесятник, майстер філософської, ліричної, а також сатиричної поезїї.
Новатор та експериментатор в сучасній українській поезії. Численні стилістичні прийоми верлібрів та рим увиразнюють поетику його віршів.
Вірші Стуса наповнені філософсько-експресивними образами шляху, долі, мотивами самотності і боротьби, смерті і осмислення призначення людини.
У багатьох поезіях також відображені внутрішні переживання автора після арешту та рефлексії щодо табірного існування. Є у нього і натурфілософські роздуми щодо краси світу, які поєднуються з життєствердними закликами до духовної боротьби.
За переконання щодо необхідності збереження й розвитку української культури зазнав репресій з боку радянської влади, його творчість була заборонена та частково знищена, а він сам був засуджений до тривалого перебування в місцях позбавлення волі, де й загинув.
Герой України посмертно.
Перейти на страницу:
* * *
Ось і ранок
білий, як божевілля,
Я не знаю,
що робити з оцим листом.
Ти дозволь мені, рідний,
відіслати його.
Страшно вранці
з зорею руки заломлювати.
IV. 1963
З ГІРКОТОЮ…
Коли ти спробуєш себе перервати,
а я спробую перервати себе —
жодному з нас не вдасться
бути одночасно собою
і кимось іншим.
Як колоті рани, ми прагнемо вигоїтись.
Але рани були раніше нанесені?
То ж, зустрічаючись разом,
ми тільки гамуємо вічний біль.
Завжди пробуєм доростати до себе
(одвічний егоїзм людського серця!),
але ніхто не може подвоїтись.
Нас двоє.
Завше двоє.
(самітники,
запраглі кохання, як пластиря,
вінчаєм червоний гребінь плоті
дешевою мішурою з універмагу).
Перериватись ніхто не може з нас:
наш крик: безсилий.
Довго очікувана попереду, минає молодість,
лишаючи тугу німого — за словом,
тугу каліки — за ампутованими кінцівками.
Коли нас облишає голодний біль,
ми, нахиляючись над собою,
прозріваємо в полисках
синю вічність.
VII. 1964
* * *
Даруйте радощі мої
і клопоти мої —
нещастя й радощі мої —
весняні ручаї.
Пресвітле небо аж кипить,
просвітле — аж кипить.
Блажен, хто не навчився жить,
блажен, хто зна — любить.
О, кара земле, окрай гри,
бери мене, бери,
спасибі, що вгорі кипить
сонце — угорі!
Спасибі, що росте трава
і що душа жива,
і що біліє голова,
і кільчиться трава.
Спасибі, коли ти є ти,
що ти — це ти і ти,
що досить руку простягти —
і край, і грай, і ти.
І золота твоя габа —
на руті, на піску,
і на руках, і на губах,
і на моїм віку.
Пробудь же завжди молодим,
пробудь же молодим,
в святому літеплі води
ти сам стаєш святим.
І хай-но очі як вода,
хай — як жива вода —
але ж бо й горе — не біда,
і горе не біда.
VI. 1969
НАКЛИКАННЯ ДОЩУ
Трипільських сонць шалена коловерть
волого ллється у трипалі руки
богів поганських. Спопелілі круки
розлітані круг ватрища пожертв.
Волів і коней на кострі димлять
патрошені гніді й круглі туші,
і лопаються лунко, як гладущики,
обезголосені тіла закланні.
В гінких руках мовчазних рожаниць
високі чари, димом прокіптявілі.
І рветься зойк, високий до нестями,
тугими борлаками кобилиць.
Кружляє ватрище в рухливім колі чар,
простерті чари вкручуються в простір,
мов пасма дощові, долоні гострі
жіночою колишуться печаллю.
Сколінені мужі і ниці пахолки
німотні руки перед себе рвуть.
І неба молять і дощу зовуть,
окляклі круг багаття, ніби пакілля.
Чотири сонця відгорять вгорі,
чотирикрилий день відмайоріє.
Загрузнуть в ніч язичницькі бори.
Самі тіла жалобні бовваніють.
IV. 1965
* * *
Коли я один-однісінький
серед зелених снігів Приуралля,
коли в казармі порожньо
серед ліжок і пірамід,
коли я стовбичу на цьому
днювальному місточку
самотній — на обидві земні півкулі,
як холодна колодочка караульного ножа,
Коли така далека-далека
така миттєва, потойбічна майже,
як спалах, вихоплений з ракетниці,
швидко згасаєш на спиртовому полум'ї
синюватого, майже непомітного
уральського морозу,
Заклинаю, немов клинок!
Віддалена від мене на сімсот тридцять чотири дні,
на сімсот тридцять чотири «здрастуй»,
скажи, що ти мене любиш.
Тільки скажи «люблю».
Одне-єдине, кругле, вологе соковите,
як плід біля вишневої кісточки,
червоне слово.
І я почую тебе.
І я радісно посміхнуся тобі,
нехай навіть засіпається моє підборіддя,
враз розм'якле,
як губи доброго притомленого коня.
Скажи — тільки одне слово!
Я нікому його не показуватиму.
Коли ж до казарми повернуть друзі —
я заховаю це слово аж під борлаком
і, нахиливши голову,
розглядатиму
набряклу колодочку
караульного ножа.
Перейти на страницу: