Амадока
- Автор: Андрухович София Юрьевна
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-629-9
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Амадока». Краткое содержание книги:
Амадока — найбільше в Европі озеро, розташоване на території сучасної України, вперше згадане Геродотом і впродовж кількох століть відтворюване на мапах середньовічними картографами, аж до свого раптового і цілковитого зникнення. Яким чином безслідно випаровуються великі озера, як зникають цілі світи, цілі культури — і що залишається натомість? Чи може існувати зв’язок між єврейською Катастрофою Східної Европи і знищенням української інтеліґенції в часи сталінських репресій? Чи може забуття однієї людини сягати на кілька поколінь під землю? Чи пов’язують нас знаки і шрами понівеченої пам’яти? Чи здатні любов і терпіння дати змогу торкнутися свідомости іншої людини?
Треба просто знати, куди тиснути, — задоволено пояснив Богдан. — Двері — відімкнути, відеокамеру — вимкнути.
Вони увійшли в передпокій, порожній і світлий, що продовжувався так само порожнім довгим коридором із яскравими плямами фотографій на стінах. Фотографії зображали обличчя понівечених людей, зняті крупним планом. Рома ковзнула по них поглядом, одразу ж його розфокусовуючи, і зняла окуляри. Але миттєві відбитки моторошних портретів уже втрамбувались у її пам’ять: дірки носів, у темряві яких проглядались потаємні хрящі і полискували внутрішні запечені тканини, провалля ротів, позбавлених піднебінь, хаос розташування частин обличчя, немов на роботах кубістів.
Богдан засміявся і підбадьорливо поплескав її по спині.
До цього вам варто звикнути. Це помешкання мого батька, він пластичний хірург. Переважно працює з обличчям, справжній ювелір. Бачите, як людина любить свою роботу, — Рома не була до кінця упевненою, яку емоцію чує в голосі Богдана: гордість чи насмішку. Він переходив від портрета до портрета, пильно придивляючись до кожного: — Ці фотографії здаються йому красивими, вірите?
Романа обережно повернула окуляри на місце, але на знімках погляд намагалась не затримувати.
Богдан поманив її рукою, і вона пішла слідом за ним коридором, збагнувши, що чоловік уже повністю захоплений якоюсь ідеєю: його погляд був зосереджений, очі примружені. Він оцінював закутки і поверхні, до них приміряючись.
Допоможете мені шукати, — сказав Богдан. — Ви навіть не уявляєте, скільки в цій квартирі речей, скільки тут споживацького непотребу. Батько ніколи не визнавав, що має проблеми з накопичуванням. Він жадібний і загребущий, мій старий. Смішно, бо все життя це він критикує мене через мою любов до предметів. Тільки от я ціную зовсім інші речі. Знаєте які? — він навіть не поглянув на Роману. Йому явно було неважливо, чи вона слухає його, чи розуміє. — Я ціную речі, яким є що розповісти. Наприклад, голову лева від скульптури святого Онуфрія.
Що ми шукаємо? — запитала Романа, не певна, чи хоче вона з’ясовувати, що саме Богдан має на увазі.
Він здивовано звів брови, ніби прагнучи підкреслити Ромину недорікуватість:
Я ж сказав. Ми шукаємо уламок каменю, завбільшки з невелику капустину. Ви впізнаєте в ньому голову тварини — обличчя лева. Він має доволі поважний вигляд. Не бійтеся, ви не зможете його не зауважити. Камінь був світлим, але потемнів від часу і шарів фарби, якою його методично вкривали селяни. Ми повинні повернути цю голову на її місце. Ви розумієте?
Романа відчула, як роздратування піднімається їй до голови. Відвернулася від Богдана — тільки для того, аби втупитись поглядом у фотографію жіночого тіла, з якого звисали цілі мішки, важкі безрозмірні сувої білої зморшкуватої шкіри. Вони спадали на підлогу з живота, рук, боків, чимось скидаючись на лаштунки в театрі.
Чому Романа не йшла геть? Чому вона залишалась у чужому помешканні з неприємним їй і, вочевидь, ненормальним чоловіком?
Почнемо звідси, — рішуче сказав Богдан. Він розсунув стіну, що виявилася дверцятами місткої шафи. На полицях лежали картонні коробки з побутовою технікою: міксерами, блендерами, кухонними комбайнами, пилотягами, прасками, оверлоками, кавоварками, кавомолками і капучинаторами, мультиварками, електричними чайниками, термопотами, хлібопічками, цитрус-пресами, йогуртницями, вафельницями, скиборізками, фритюрницями, шашличницями, епіляторами, фенами, електробігудями, тримерами, масажерами, підлоговими вагами, електроковдрами.
Що це — склад якогось магазину? — запитала Романа.
Це людська жадібність, — по-діловому відповів Богдан, безцеремонно скидаючи коробки на землю. Він розчищав полицю за полицею, зазираючи до кожної коробки, більшість із яких були ще не розпаковані. Богдан вийняв ножа з набору кухонних ножів і використовував його для розпаковування.
Вони переходили від шафи до шафи, і з’ясувалося, що мало не всі стіни у цьому помешканні складалися зі сховищ. Богдан натискав на вертикальні й горизонтальні панелі, виявляючи перед Романою все більше комодів і етажерок, прихованих полиць і шухляд, запасних антресолей і комірчин. Богдан і Романа переходили до наступних приміщень, залишаючи позаду себе божевільні розвали, сліди землетрусів і вивержень вулкану, хаос і непристойність. Приблизно таку розтерзаність залишають по собі злодії.