Амадока
- Автор: Андрухович София Юрьевна
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-629-9
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Амадока». Краткое содержание книги:
Амадока — найбільше в Европі озеро, розташоване на території сучасної України, вперше згадане Геродотом і впродовж кількох століть відтворюване на мапах середньовічними картографами, аж до свого раптового і цілковитого зникнення. Яким чином безслідно випаровуються великі озера, як зникають цілі світи, цілі культури — і що залишається натомість? Чи може існувати зв’язок між єврейською Катастрофою Східної Европи і знищенням української інтеліґенції в часи сталінських репресій? Чи може забуття однієї людини сягати на кілька поколінь під землю? Чи пов’язують нас знаки і шрами понівеченої пам’яти? Чи здатні любов і терпіння дати змогу торкнутися свідомости іншої людини?
Це сталось після того, як я показав йому деякі зі старих знімків моєї родички: Майструк прийшов від них у захват. «Її талант передався і вам, — сказав він мені. — Ви здатні помічати речі, недоступні очам інших».
І я повірив йому! — вигукнув Богдан, і Романа відповіла йому захопленою усмішкою. — Відтоді — аж доки не схибив — я фотографував для нього Пінзелеві скульптури.
Його голос болісно надламався, і на якусь мить Богдан немов вибляк, утратив барви.
Але вже наступної хвилі він знову наелектризовано випростався. — Я все виправлю, — твердо промовив він. — Нехай я більше ніколи не зустрінусь із Майструком, нехай він так мене й не пробачить — але я поверну йому втрачену голову Пінзелевого лева, а собі поверну втрачений сенс.
Він розповідав про свою роботу, про подорожі і фізичну працю, про заглиблення й вивчення, про обставини й інструменти так, як молодий батько може розповідати про немовля. Він вщерть налився азартом і пристрастю, немов картяр.
Рот наповнився слиною, що густо поблискувала на язику, поки Богдан, не вгаваючи, переповідав анекдоти й випадки, які з ним траплялися під час тієї чи іншої поїздки, чи про тонкощі пошуків, про ланцюжки помилкових кроків, які здавалися єдиноправильними, висмоктували сили і час, а потім виявлялись лабіринтами, що приводили в глухий кут. У нього тремтіли руки, а на щоках з’явився рум’янець. Він почав сміятись, посвячуючи Роману в містифікації і фальсифікації, що тривали довше, ніж людське життя, ніж життя кількох поколінь людей.
Тепер уже Рома вела перед у пошуках. Тепер вона стежила за тим, щоб не пропустити жодної полиці, жодної шухляди, тому що Богдан, захоплений своєю пристрастю, думками перебував десь далеко. Він штовхав Рому в плече, брав її за коліно в найбільш напружені моменти власних розповідей, а вона, усміхаючись у відповідь, раділа, що таки знайшла до нього підхід, що цей стриманий чоловік, виявляється, здатен бути таким палким, таким запальним. І з вдячности за те, що він їй відкрився, Рома докладала до пошуків дедалі більше зусиль.
Його запал і жар, його збудження осявали Роману і гріли її. Вона почувалася спільницею. Почувалася причетною.
У кімнаті з особливо вкрадливим освітленням, де на підвіконні у квадратних вазонах росла газонна трава, а під склом підлоги глянцево мерехтіли фарбовані чорним камені, Богдан хвацько потягнувся догори і звісився з якоїсь поперечини.
Це спальня, — повідомив він Ромі, опускаючи додолу широке ліжко і тим самим відкриваючи дерев’яні полиці, на яких було навалено різний мотлох, що видавався чужорідним у лощених декораціях помешкання. Від мотлоху тхнуло запахом старости, цвілі. Тут лежали старі ікони на потрісканих шматках аж почорнілого дерева, охайно поораного шашелем: личка святих, що проглядалися з облущеної побляклої фарби, були чимось схожі на обличчя пацієнтів на стінах помешкання, якби їх намагалась скопіювати рука дитини; оберемки банкнотів Ваймарської республіки; австрійські дукати; поштові марки на честь дня народження Гітлера; листівка з Тюркеншанцпарку з водоспадом і альтанкою, списана дрібним і нерозбірливим почерком; два настінні бронзові підсвічники; невелика коричнева книжка в палітурці з м’якої шкіри з жовтими, а то й брунатними сторінками, старанно списана кимось і змальована майже повністю; і уламок кам’яної голови людиноподібного лева, що молитовно склав лапи.
Богданове обличчя осяяв хлоп’ячий захват. Він по-змовницьки зазирнув Романі просто в очі, наблизившись упритул і схилившись до неї зі свого чималого зросту, і торкнувся кінчика її носа своїм. Йому заважали її окуляри, і тому він обережно зняв їх із Роминого перенісся і поклав на поличку, між іконами. Тоді підібрав із підлоги золотисту термоковдру, складену прямокутником, і навіщось розклав її на ліжку, а тоді вклав на її неприємно-холодну поверхню Роману, як рибину кладуть у кишеню з фольги для того, щоб її запекти. Романа слухняно дозволила Богданові себе вкласти, перед тим допомігши йому стягнути з себе вузькі джинси, з якими він не міг впоратися, посприяла у зніманні светра і розстібанні бюстгальтера, погодилась позбутися трусів. Вона повністю роздягнулась сама, поки Богдан сидів поруч у неприродній позі, теж наполовину роздягнутий, нетерплячий, серйозний і роздратований, уже нічого не розповідаючи