Амадока
- Автор: Андрухович София Юрьевна
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-629-9
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Амадока». Краткое содержание книги:
Амадока — найбільше в Европі озеро, розташоване на території сучасної України, вперше згадане Геродотом і впродовж кількох століть відтворюване на мапах середньовічними картографами, аж до свого раптового і цілковитого зникнення. Яким чином безслідно випаровуються великі озера, як зникають цілі світи, цілі культури — і що залишається натомість? Чи може існувати зв’язок між єврейською Катастрофою Східної Европи і знищенням української інтеліґенції в часи сталінських репресій? Чи може забуття однієї людини сягати на кілька поколінь під землю? Чи пов’язують нас знаки і шрами понівеченої пам’яти? Чи здатні любов і терпіння дати змогу торкнутися свідомости іншої людини?
Коли вийшло так, що Богдан опинився поруч із Романою і притягнув її до себе, усміхаючись до Коротульки Саші, яка аж заходилася від щастя, фіксуючи гостя на свій телефон, Рома зовсім по-дурному вишкірилася, шкіра на її обличчі натягнулась, як церата, — вона усвідомлювала неприродність своєї міни, але не могла розслабити спазму.
Чоловік пахнув, як свіжа деревина, звільнена від кори. Як нове шкіряне взуття. Він був розчулений, очі у нього сльозилися.
Він видихнув Романі в рот слова вдячности. Сказав, що історія його родини повниться драмами. Що він змалку був намертво прив’язаний до цих ходячих старожитностей жіночої статі, які замість казок про яйце-райце переповідали свої страхітливі життя. Оці фотокартки — ілюстрації до цілої епохи. В них окремі долі, любов, яка перевертає світ, і безліч смертей. Іноді йому хотілося з’їсти знімки, щоб ніколи не забувати деталей, подробиць, правди — тому він і приніс фотографії до Архіву: аби порятувати їх од власної ненажерливости. Чоловік усміхнувся Романі, і його очі примружились настільки гарно, аж Рому забили дрижаки. Її не покидало відчуття, що вона не розуміє його жартів, справжнього сенсу його слів, не розуміє причин його появи.
Чоловік тим часом скрушно зводив брови на переніссі: в його родині, схоже, він єдиний усвідомлює, що знімки становлять цінність. Йому нещодавно довелося зустрітися з прикрою правдою: його власний батько, небіж фотографині, намагався цих валіз позбутися. Богдан упевнений, що валізам місце саме тут, у музеї, що дослідники візьмуться за свою роботу і хтозна, що саме про власну родину і про її історію він іще довідається завдяки їм усім, завдяки їй, Романі.
Потім, коли гість нарешті пішов, посеред кабінету секретарки залишилися роззявлені смердючі валізи з десятками кілограмів паперу. Ейфорія кудись зникла. День раптом набрав понурих сірих барв, ніби насмоктався токсинів. Працівники, похнюпившись, розбрелися келіями.
Коротулька Саша, не вгаваючи, надсилала Романі у вайбер фотографії обіймів. А потім написала: «Ти мені допоможеш розгрібати валізи? Я сама не впораюсь».
Це було безнадійно: валізи були наповнені непотребом. Смердючим і зігнилим сміттям. Того дня, коли їх знесли до сховищ Архіву, Романа зустріла Богдана дорогою до метро.
Вона перетнула Софійську площу і якраз чекала на світлофорі, щоб Софійською вулицею спуститися до Майдану. У повітрі почали пролітати окремі сніжинки. Рвучкий вітер так блискавично змінював свій напрям, що час від часу сніжинки просто зависали у світлі фар і вуличних ліхтарів.
Рома бачила, що водій перед зеброю широко усміхається їй і жестикулює, але вона продовжувала йти, тому що жоден водій із такою осяйною усмішкою і в такій розкішній машині за законами світобудови не міг подавати їй сигналів.
Богдан вистрибнув у самій сорочці. Сніжинки падали йому за комір і відразу танули. Інші водії, яким Богдан заважав проїхати, знавісніло сигналили.
Ви хочете, щоб мене оштрафували? — засміявся він, взявши її чомусь обома долонями за плечі. — Ходімо.
Рома просто не хотіла, щоб ця проблема з транспортним рухом розбухала. Скупчення машин і людей, які витріщались на неї, поширювалося в навколишню темряву. Романа несподівано стала причиною вуличного затору в центрі міста. Верещання сигналів, лайка у відчинені вікна. Хтось вказував на неї пальцем. Якийсь вульгарний чолов’яга, спотворений спазмом злости, вибіг зі свого «паджеро» і кричав, не розбираючи слів. Над усім цим тьмяно полискував купол дзвіниці собору.
Рома впала на крісло поруч із місцем водія, і авто покотилося вперед, залишаючи позаду істерику й сором.
Куди вас везти? — запитав Богдан. — І як вас звуть? Ми знайомилися в Архіві, але вас було так багато, що я забув імена.
Навіщо ви все це затіяли? — невдоволено пробурчала Рома, хоча в машині їй стало затишно і добре, крісло виявилося теплим і зручним. Хотілось загойдатися тут, і забути про все, і їздити колами навкруги Собору і Оперного театру, повз Будинок вчителя і Будинок вчених, і повз Посольство Вірменії в Україні, і які завгодно посольства і будинки яких завгодно вчителів і вчених.
Я нічого не затіяв. Я просто намагався з вами привітатись, а ви дивились крізь мене, наче крізь шибу. Я ж приніс до Архіву чотири валізи матеріялів! Родинний скарб! Ми ж із вами про це розмовляли, це ж ваша дослідницька робота!