Амадока

Навколо валіз висів важкий сопух гнилизни.

Чоловік якраз пояснював директорці походження запаху: мовляв, бабина сестра тримала свої записи й фотографії в погребі, поруч із бульбою, цибулею, буряками і діжею квашеної капусти. Вони з сестрами, хоч на свій похилий вік (у їхньому роду всі жінки доживають майже до сотки) ще й зберігали доволі ясні та світлі голови, після пережитого вроїли собі й одна одній, що сусіди от‑от здадуть їх владі. Баби й самі сміялись із цього страху, і насправді наче в нього не вірили. Розуміли, що це така рана в мозку чи в якомусь іншому органі, фізичне пошкодження тканин, хімічний дисбаланс речовин у крові — але нічого не могли вдіяти з нав’язливою звичкою переховувати свої речі. Чоловіка звали Богданом. Говорив він упевнено, твердо і гарно, а сам був серйозний і самозамилуваний, добре одягнутий і пристойний. Зачіска — одночасно невимушена і продумана. Широкі плечі. Сорочка прилягала до міцної спини.

Йому подобалася та увага, яку він на себе тут зібрав, — і він явно розумів, що цю увагу притягують не смердючі валізи його древньої родички, а він сам — своїми інтонаціями, жестами, манерою триматись. Чарівний тип. Романі такі ніколи не подобались.

Чоловік приніс зі собою кілька пляшок рожевого шипучого ламбруско з ягідним присмаком і особисто простежив, щоби кілька ковтків дісталось кожній архівній працівниці, і вахтерові, і Коротульці Саші, і Романі. Все це можна було заїдати сушеними скибками яблук і зацукрованими горіхами. А потім на хвилі відчуття близькости, сп’янілі від людського тепла, всі присутні висипали на сходи, що вели до архівного входу, і там, захлинаючись від вологого сміху, кпинячи одне з одного, почали фотографуватися з їхнім гостем на смартфони: робили групові і парні фото, чоловік приязно клав руки на плечі схвильованих працівниць, стримано торкався їхніх талій. На знімках він виходив бездоганно, і складалось враження, що ці фотографії — готовий продукт фотошопу. Що незугарні тітки причепили поряд із собою зображення плеканого актора.