Багряний рейд

Фразу Любава закінчила матюком, назвавши чітку й зрозумілу адресу, куди посилає всіх, хто не дає їй нормально жити. Потім додала, де їх бачила. Та все ж вирішила триматися ближче до Павли, взявши до уваги її попередження.

Майю подібна реакція теж влаштовувала.

Далі кирпата переповідала свою одіссею новій знайомій, і нічого нового для себе Майя не почула. Коли в Києві стояли німці, Любава, до війни — перукарка, пішла працювати в офіцерське казино. Так робив багато хто, аби вижити. На руках у Любави була хвора мама, вона носила їй продукти і дуже швидко дозволила одному капітанові вермахту взяти себе під опіку. Коханець був немолодим, залишив у Кельні фрау з двома кіндерами, і Любава привабила його своїм типом: любив саме таких, як вона. Зиму мама не пережила, померла в січні сорок першого, капітан допоміг поховати по-людськи, потім почав учащати вільно. Формально закон забороняв стосунки зі слов’янами, якщо це не повії з борделів. Фактично офіцери заводили шури-мури з місцевими, дехто навіть не з одною. Правил було лише два: не жити з ними під одним дахом і Боже збережи від єврейок.

Коли німецьку владу знову змінила радянська, Любава не ховалася. Вирішила — тікати гірше, й не помилилася. Дочекалася, поки сусіди, котрим вона час від часу підкидала консерви від свого коханця, збігають на Короленка[12] і настукають на неї. Посиділа тиждень у камері серед таких, як сама. Вирішила навіть: про неї забули й доведеться тут жити. Але нарешті випустили, після короткого допиту повернули документи і звеліли отак, як є і в чому є, забиратися з Києва. Надалі Любаві заборонили мешкати ближче, ніж за сто кілометрів від столиці радянської України.

Не так давно, в травні, коли забуяла на всю силу весна, дівчина заборону порушила. Перебралася в Макарів, де влаштувалася в перукарню при гарнізоні. Ніби наворожив хто: зайшла в одну річку двічі, закрутила з капітаном-інтендантом, тепер уже росіянином, аж із Воронежа. З географією в школі не дружила, навіть приблизно не уявляла собі, де це.

Капітан і здав Любаву в районне управління НКВС. Випадково знайшов документ коханки, побачив відповідну відмітку. Навіть не поговорив: відразу подався, куди треба. Потім, вибравши момент, коли ніхто не слухав, пояснив: їх, інтендантів, перевіряють пильніше, ніж інших. На них — велика матеріальна відповідальність. У військовий час найменше порушення — не тюрма, а трибунал і розстріл на місці. Випливе, що пригрів німецьку вівчарку[13], — все, вирок оскарженню не підлягатиме. Чого доброго, в шпигуни запишуть.

Як на лихо, місяць тому вийшов згаданий Майєю наказ. Управління НКДБ зобов’язали перевірити, чи виконуються постанови військової ради Київського округу, що вимагають відселяти неблагонадійних у радіусі не менш ніж сто кілометрів від обласного центру. Тих, хто був виселений раніше, але злісно порушує накази, примусово відселятимуть уже не туди, звідки повернулися, а далі, на Схід. Зруйнований війною Донбас поглинав робочу силу, мов бездонна діжа. Хтось із місцевих, не маючи за що й де жити, вербувався добровільно. Таким щастило: ставили на утримання, виписували продуктові картки, навіть щось трохи платили. Відселених фактично змушували працювати задурно.