Сини змієногої богині

І ось вони, родаки, мали зійтися в герці, але в останню мить, черконувши один одного крилами так, що білими іскрами сипонуло пір’я, розлетілися – один у праве крило, інший в ліве, і кожен з них, зробивши розворот з розгінним колом, знову вийшов на пряму для лобової атаки…

Заклекотіли… Хрипло, люто, аж давлячись сухим гарячим повітрям, і знову ринулися лоб в лоб, вдарилися цього разу грудьми, зчепилися кігтями й, перевертаючись, падали з піднебесся на землю, де звірина і пташина принишкла з ляку, а люди в башликах позадирали вгору голови, і коли вже до землі було ось-ось, всього нічого, відірвалися один від одного, як відштовхнулися один від одного, і кожен у свій бік почав круто набирати висоту для нової атаки.

Але ще одного нападу не відбулося.

Орел, зробивши коло, заклекотів і полетів назад до Дніпра у свої володіння, а Орлан, теж зробивши коло й теж заклекотівши, відсвяткував свою перемогу, адже одігнав чужака і залишився в своєму небові.

Вони розійшлися хоч і мирно, але переповнені войовничістю.

Поки що розійшлися.

Але так довго не могло тривати й попереду їх чекали нові люті випробування, сутички й перейми – Орлан зазіхав на володіння Орла, Орел у свою чергу на володіння Орлана, і це колись мало закінчитися або загибеллю одного з них, або ганебним вигнанням слабкішого.

Білохвостий повертався у свої володіння з відчуттям перемоги й час від часу клекотів у піднебессі; повертався до Дніпра, де були пороги, а в порогах нуртувала, скаженіла й пінилась вода – там у скелях чекало його гніздо з двома орлятами й орлицею.

А внизу, скільки могли охопити його зіркі очі, простилалася безкрая степова країна, порізана ріками й річками, ярами і долинами, яругами й байраками, лісами й перелісками побіля води. Там, у степах – ковила, типчак, тонконіг, бізонова трава, стоволос, море різнотрав’я.

Там, внизу, царство різної дрібноти, що слугувала йому за їжу – зайців, ховрахів, бабаків, хом’яків, вовків, лисиць, тхорів, борсуків, у травах і над степами – володіння жай-воронків, перепілок, куріпок, жирних дроф і диких коней тарпанів – останніх орел шанував.

Там, внизу, байрачні ліси й переліски, узвишшя й кряжі, низини й горби, ліси в заплавах річок, вербняки й осокірники, а ще там – посухи, суховії, пилові бурі, там літо жарке й сухе, зими холодні й малосніжні, сильні вітри; там кургани й могили, у який край не поглянь – від Дунаю до Забайкалля, у них сплять ті, хто колись володів цими краями і щез під натиском інших племен, як кіммерійці від скіфського нападу.

З прадавніх часів на цих неоглядних євразійських просторах розселилися народи й племена, що були родаками чи спорідненими між собою, але, будучи різними і кожен маючи своє ймення, всі разом чомусь звалися скіфами.

А втім, справжні скіфи – скити, сколоти – це ті, хто жив у смузі від пониззя Дунаю й до Дону в степах Північного Причорномор’я, в тамтешньому межиріччі, а ще густіше між Дніпром і Танаїсом, а це були його споконвічні володіння, отримані у спадок від діда-прадіда. Його Степ – званий там, унизу, ще Скіфським Степом, – простягнувся із Заходу на Схід від пониззя Дунаю й до відрогів Дону на 1000 км смугою завширшки 500 кілометрів і займав 240 тисяч квадратних кілометрів. Це все були його володіння, і він їх двічі на рік оглядає, восени й по весні, неодмінно у повню. Але ті, хто там унизу метушиться мурашвою, вважають їх своїми – наївні! Там, внизу, де хмарами ходять табуни й череди худоби та отари овець, де скачуть вершники, де скриплять великими дерев’яними колесами їхні криті хати, кибитки, що їх перетягують воли, там здіймаються нелічені дими нелічених багать, там їхні осідки, пристановища, прихистки, стани, стійбища, стоянки, табори, там – війни, бійки, сутички скотарів і землеробів та воїнів-кочовиків, а над усією тією метушнею – його царство, над усім тим огромом – його піднебесне царство, у якому ходить сонце, а ночами рясно висипають зірки – вогні багать небесних орд… Внизу, на тім виднокраї, на овиді тім, на безмежжі безкрайньому під шатром сонячного чи зоряного неба вона – СКІФІЯ.