Анатомія неоголошеної війни

Незнання історії України ще раз підтверджувало ставлення адмiрала до незалежної держави, яку він не хотів визнавати. Адже 1918 року були такі самі драматичні перипетії, пов’язані з конфліктом між Україною та Росією навколо Чорноморського флоту, який точнісінько, як і 1992 року, треба було тоді поділити після розпаду Російської iмперії.

Адмірал, мабуть, не знав або не хотів знати, що Чорноморський флот ще 1918 року прагнув з власної доброї волі стати українським військово-морським флотом, що багато кораблів ще тоді підняли синьо-жовті прапори і присягнули на вірність народові України.

Та й завдання адмірала, що приїхав до України, полягало зовсім не в тому, щоб глибше пізнати її історію. Головне — не віддати Україні жодного корабля, хоч утримувати свій Військово-Морський флот Росії вже було не по силі. На той час споруджувалися понад 130 кораблів та суден. Але закінчення будівництва було під сумнівом. На 11 з 39 підводних човнів, що будувалися, роботи було вже припинено. Швидко зменшувалася кількість кораблів через старіння та списання. Цифри були вражаючі. Чернавiн ще не знав, що в Росiї в найближчі два роки буде споруджено лише одиниці кораблів і жодного не буде закладено.

Тоді до України, як оце Чернавiн, так і інші “агітатори з Москви”, приїздили, ні в кого не питаючи дозволу. Вершиною неповаги до всіх існуючих норм був приїзд 3 квітня 1992 року вiце-президента Росії Олександра Руцького, фахівців уряду та депутатів Верховної Ради Російської Федерації. Тоді Руцькой чітко визначив свою позицію щодо Чорноморського флоту: “Флот був російським, він і залишиться російським”. Коли Руцькой промовляв ці слова в Будинку офіцерів, я сидів поруч з журналістами за два метри від промовця і вдивлявся в його обличчя, намагався зрозуміти, що спонукає цю людину. Прослужив я майже двадцять років на флоті і трохи знав психологію командирів, адміралів, старших офіцерів, подібних Руцькому. Людині дали величезну владу, а раніше він довгими роками йшов по сходинках нагору, зазнаючи від старших за званням хамського ставлення до себе та всіляких образ. Тепер настав час панувати йому, і він повірив у свою непогрішимість і в те, що всіх можна вишикувати, як солдатів. А головне, немає тих, хто міг би заперечити, притягнути до відповідальності. Отож, можна говорити й чинити все, що заманеться.