Анатомія неоголошеної війни
- Автор: Савченко Микола Олексійович
- Год: 1997
- Язык: украинский
- Год: Українська перспектива
- ISBN: 966-7243-20-6
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Анатомія неоголошеної війни». Краткое содержание книги:
Наведено факти взаємодії командної ланки ЧФ з по-сепаратистському налаштованими організаціями, партіями та депутатами кримського парламенту і колишнім президентом Криму. Розкривається ряд серйозних помилок окремих керівників України, через які не вдалося своєчасно розв’язати проблему чорноморського флоту. особливе місце займає розповідь про скорумпованість вищих чинів чорноморського флоту, про розпродаж, розкрадання та вивезення цінного майна.
Важливу увагу приділено портретам тих, хто створював Військово-Морські Сили України, показано успіхи і патріотизм цих людей, а також їхні помилки. Читач узнає про основні етапи будівництва українських ВМС з 1991 до 1997 року.
Коли саме Україна зробила першу поступку Росії, яка поставила під сумнів попереднє рішення, що все, що розташоване на території незалежної держави, належить її народові і є його власністю? Може тоді, коли Володимир Гриньов, на той час заступник Голови Верховної Ради України, заявив (“Независимая газета”, 16 січня 1992 р.), що він би “взагалі відмовився від Чорноморського флоту на користь Росії”? Подібні заяви, зрозуміло, не додавали оптимiзму на флоті. Передбачалося, по суті, віддати те, в що вкладалися гроші народу України, щоб опісля знову з того ж народу зідрати останню сорочку для побудови флоту: адже охороняти державу з моря все одно треба, від цього державі нікуди не дітися.
Не висловив чітко свою позицію щодо флоту і сам Президент, а головне, незрозуміло було, що робити на ЧФ тим, хто хотів служити Україні.
Крок уперед, два кроки назад
Початок неоголошеної війни • ЧФ та РРК в одній запряжці • “Михайло Кутузов” присягає Україні • Підводники Євгена Лупакова • Руцькой у Севастополі • Наказ: створити ВМС!
Нетвердою позицією українського керівництва щодо Чорноморського флоту негайно скористалися в Росії, де розробляли важелі впливу на Україну. В стінах російського парламенту одразу почалося опрацьовування плану можливого повернення Кримського півострова до складу Росії. Крим мусив стати головним козирем у боротьбі за Чорноморський флот. При цьому розрахунок полягав у тому, що, як тільки Верховна Рада Російської Федерації почне обговорювати в комітетах і комісіях правову обґрунтованість Указу Президії Верховної Ради СРСР 1954 року про передачу Криму до складу України, одразу ж активізується сепаратистський рух Криму навіть без безпосереднього впливу.
Таким чином, Україну хотіли якнайшвидше поставити перед дилемою: або вона погодиться з передачею флоту і баз Росії, або ставиться під сумнів належність Криму Україні. Питання про Крим було не тільки політичним. На території Криму, на узбережжі, збудовано загалом близько 12 тисяч різних дач. Здебільшого ці дачі належали колишньому партійному й радянському керівництву, близько 4 тисяч — Генералітетові Міністерства оборони, керівникам ЦК, Ради Мiністрів, міністерств та відомств колишнього СРСР.
Тому в Росії не сиділи, склавши руки. Саме з того часу почалася неоголошена війна проти України. Голова парламентського комітету з міжнародних справ та зовнішньоекономічних зв’язків В. Лукiн після переговорів делегацій України та Росії 11 січня, що провалилися, надіслав листа Голові Верховної Ради РФ Руслану Хасбулатову. Лукiн пропонував проаналiзувати ефективність таких заходів:
а) видання Указу (проект у Президента був) про передачу під юрисдикцію Росії всіх збройних сил колишнього Радянського Союзу;
б) видання Указу про передачу під юрисдикцію Росії Чорноморського флоту, включаючи його бази дислокації та ремонту (в першу чергу Севастополь, Балаклава, Миколаїв), з наступними переговорами з українською стороною про статус цих баз та можливу передачу сил флоту Україні згідно зі статтею 1 Мінської Угоди (“Комсомольская правда”, 22 січня 1992 р.).
Другий варіант, на думку Лукiна, був кращий через меншу конфронтаційність. Передбачалися і заходи в разі “недружньої реакції України”. Щоб її нейтралiзувати, В. Лукiн пропонував зробити два запобіжні кроки. По-перше, сповістити українське керівництво про можливість негайного переміщення військових замовлень з підприємств України на аналогічні підприємства Росії або інших держав СНД. Це спричинило б зупинку величезної кількості оборонних заводів на території України, відчутно позначилося б на бюджеті республіки, а отже, неминуче спровокувало б соціальний вибух. По-друге, пропонувалося передислокувати з території України найцінніші авіаційні з’єднання.
Згодом першу пропозицію Росія частково реалізувала, багато заводів в Україні втратили військові замовлення.
Здійснилися і прогнози Лукiна. Як тільки в комітетах і комісіях російського парламенту почали обговорювати питання Криму, на півострові активізувалися громадські організації, мета яких — домогтися самостійності Криму і його приєднання до Росії. Тільки в Севастополі в середині січня відбулося декілька мітингів, проведених координаційною радою громадських організацій спільно з Республіканським рухом Криму, під гаслами: “Кримові — повну незалежність”, “Чорноморський флот — міць і слава Росії”, “Чорноморський флот — це флот Співдружності Незалежних Держав”. Промовці закликали моряків-чорноморців не складати українську присягу до проведення загальнокримського референдуму з питання державно-правового статусу Криму, домагатися повної незалежності півострова.