Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця
- Автор: Пигидо Фёдор Петрович
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Смолоскип
- ISBN: 966-7332-78-0
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця». Краткое содержание книги:
Прощаючись, директор радив мені не залишатись у місті.
— Їдь до родини в село, там буде краще, ніж у місті. Ти безпартійний, чого тобі боятись? Та й грошей таких, щоб їхати, в тебе немає, я ж знаю твої достатки… В Києві не залишайся: попадешся — вивезуть…
Виїздити на схід я не думав і без цієї поради. В місті «бедлам», робити нічого, і я вирішив їхати до родини в село.
На ранок, доручивши своїм сусідам доглядати мою кімнату й захопивши з собою дещо з продуктів та найпотрібніше з річей, я пішов на пристань, гадаючи, що десь в четвертій годині буду у своїх.
На набережній біля пристаней — сила народу, що намагається кудись від'їхати. Чи підуть пасажирські пароплави — ніхто не знає. На пристань нікого не пускають. Квитків не продають. Підійде до пристані пароплав, постоїть півгодини й відійде на середину Дніпра — стане на якір. Біля вантажних пристаней стоять і вантажаться пароплави, є й якісь люди на них, але що то за люди — невідомо. Весь день проблукав я по набережній, та не тільки не зміг від'їхати, але й довідатись про можливість від'їзду на другий день не міг. Я вирішив іти пішки.
До села Стайки рахують від Києва трохи більше як сімдесят кілометрів. Дорогу я знав добре: останні роки я відвозив родину на дачу і привозив назад вантажною автомашиною. Отже, взявши з собою лише два невеличкі пакунки — зміну білизни та дещо з харчів для родини, — в п'ятій годині ранку я вийшов із дому.
День був сонячний, хороший. На вулицях, не дивлячись на ранній час, людей багато. За містом уже чітко окреслилась основна течія: переважна частина рухалась у напрямку від міста на південь. Все це суне пішки, з більшими чи меншими клунками, часто з дітьми; пішоходів подекуди переганяють підводи, тачанки. Старші йдуть за возами, на возах клунки й діти. Все це — переважно селяни, яких у роках 1929–33–37 викинуло село до міста і які, рятуючись від голоду та переслідувань, покинули свої рідні ниви та бідні, але чепурненькі українські хати. Тепер усе це сунуло назад у село.
Вдень стало дуже жарко, йти було тяжко. Біля хутора Рудики, в сосняку, — криниця. Тут сила люду — підобідують, відпочивають, гомонять. Спинився й я відпочити.
— Дак на село, — каже рудий, висушений до останньої можливої міри дядько, в драних штанах, прив'язаних до ніг мотузками, великих для нього, ґумових калошах. — А забули, як у 32 та 33–му роках гнали нас із міста,[58] коли ми голодні приходили купити хліба, коли ми віддавали добру льняну сорочку чи вовняну спідницю за буханець хліба? Забули, як ганяли нас із хлібної черги — мовляв, «зеленівці», бандити, робити не хочете… «В колхози — робити», а тепер — до села?..
— Е, чоловіче, ми самі тоді ходили до Києва по хліб, — озвалась молодиця, що з десятилітнім хлопчиком і величезним клунком йшла поперед мене. — Виносили все, що було: і спідниці, і рушники, і намиста та хрестики. Батька й матір та двоє дітей поховали в тридцять третьому… А потім кинули все, та ось уже шість років у Києві поневіряємось — чоловік у гавані, а я на поденній. Тепер роботи не стало, їсти нічого, то й їдемо додому — в Жуківці (село біля Трипілля) … Десь мішок картоплі запрацюємо — щоб не вмерти.
— Та я не про вас кажу, а про тих, других, — озвався рудий дядько, — ідіть, ідіть, ми вас нагодуємо… вже недовго чекати…
В голосі цього понурого, висушеного за життя, дядька було стільки затаєної ненависти й погрози, що в мене мороз пройшов по спині. Цей також, видно, як у нас кажуть, добру чару випив. А таких мільйони — обідраних, до краю виснажених, голодних громадян «квітучої, соняшної України».
Трипілля минув я ще за сонця. Піднявся з містечка нагору, до крайніх хат і… жахнувся: чи можливо це? Весь отой величезний лан від Трипілля до Халепських гір, що поріс із правого боку вівсом, а з лівого — пшеницею, укритий гуртами скоту. Пшениця й овес значною мірою вже збиті — витолочені худобою. Я не міг того збагнути: що це? «Диверсія ворога» під час війни, коли кожна зернина повинна бути на обліку? Та й де ж це у трипільчан і халепців стільки скоту набралося? Та я ж добре знаю ці голі придніпрянські села…
Поки я перейшов через першу халепську гору, зовсім стемніло, та й сили вже не вистачало: адже за день я пройшов більше 60 кілометрів. Ночувати зайшов до нашого доброго знайомого і приятеля по полюванні, селянина М… Тут справа відразу роз'яснилась. Господар розповів мені, що районова влада наказала все знищити: реманент, посіви, а всю худобу — зігнати на лівий берег Дніпра.[59] Я знав ще в Києві про відомий «наказ товариша Сталіна від 3 липня 1941 року»,[60] але мені і в голову не приходило, що саме в такий спосіб цей наказ виконується, що це й є перші прояви відомої «політики спаленої землі», яку, сказати до речі, переводилось лише в Україні, або, більш правдиво кажучи, про застосування якої в російських областях Союзу мені не доводилось чути.
58
З початком насильницької колективізації маса селян не бажала працювати в колгоспах, намагалася виїхати в міста, де порядки були більш ліберальні і де можна було заробити на прожиття. Це була одна з форм протесту проти колгоспної форми господарювання. Однак масовий вихід селян ставив під загрозу сільськогосподарське виробництво і всю систему колгоспного ладу. Щоб прив'язати селянина до села, у грудні 1932 р. був введений паспортний режим, яким влада фактично запроваджувала кріпосне право, взявши під повний контроль особисте життя всього населення країни, позбавивши його права на працевлаштування, вибір місця проживання тощо. З цього часу населення приписувалося до певної місцевості. Щоб селянину можна було виїхати з села, він мусив узяти дозвіл у місцевої влади і отримати паспорт, бо в місті його без паспорта не приймали на роботу. Місцева влада не видавала паспортів, не відпускаючи селян, які майже задарма працювали в колгоспах, та в неврожайний рік були приречені на голодну смерть.
59
16 липня 1941 р. Державний комітет оборони видав постанову про евакуацію худоби з Української РСР в Саратовську, Сталінградську і Ростовську область. Цією ж постановою передбачалося розмістити частину худоби в Калмицькій АРСР, Актюбінській і Західноказахстанській областях Казахської республіки. Спочатку худобу переганяли з Правобережної на Лівобережну Україну. З Правобережжя було переправлено 1746 тис. голів великої рогатої худоби, коней, овець, свиней. А звідти далі, у східні райони СРСР. На 25 жовтня 1941 р. було переправлено понад 6 млн. голів худоби. Стада корів, овець, табуни коней під наглядом спеціальних бригад гнали на відстань від 1 до 3 тис. кілометрів. Разом з ними пересувалися ветеринарні лікарі, зоотехніки.
Безумовно, що перегін худоби був справою надзвичайно тяжкою. Німецька авіація часто бомбардувала стада худоби, багато її гинуло в дорозі до місця призначення, куди приходило часом половина від початкової кількості. Скільки прибуло худоби до місця призначення, точно не відомо.
60
Йдеться про перший публічний виступ по радіо Сталіна, новопризначеного Верховного головнокомандуючого Збройними силами СРСР. Звертають на себе увагу три важливі теми в промові: а) гітлерівський напад загрожує «національній державності» росіян, українців та інших «вільних народів СРСР» і ставить питання про «життя і смерть Радянської держави» і «народів СРСР»; б) в цій боротьбі Радянський Союз не буде сам, допомогу вже пообіцяли Черчілль та Рузвельт; в) тил буде скріплений боротьбою «винищувальних батальонів» із засланими і внутрішніми ворогами та знищенням території, яку будуть покидали радянські війська.
Остання тема — це тактика «спаленої землі», про яку Сталін так висловився: «При вимушеному відході частин Червоної армії потрібно вивозити весь рухомий залізничний транспорт, не залишити ворогові жодного паровоза, жодного вагона, не лишати противнику ні кілограма хліба, ні літра пального. Колгоспники повинні виводити всю худобу, хліб здавати під охорону державних органів для вивезення його в тилові райони. Все цінне майно, в тому числі кольорові метали, хліб і пальне, що не можна вивезти, повинно бути, безумовно, знищене».
Вказівка місцевим органам влади і парторганізаціям знищувати все, що не вдалося евакуювати у східні райони СРСР: устаткування заводів, фабрик, колгоспну техніку, реманент, палити збіжжя, сільськогосподарську рослинність, була вже дана у директиві Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) від 29 червня 1941 р. У виступі Сталіна 3 липня 1941 року було оприлюднено ці постанови. Політика була узаконена спеціальною постановою Державного комітету оборони від 22 липня 1941 р. та іншими документами. Тактика «спаленої землі» застосовувалась на всій території, що мала потрапити під окупацію, без винятку.