Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця
- Автор: Пигидо Фёдор Петрович
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Смолоскип
- ISBN: 966-7332-78-0
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця». Краткое содержание книги:
— Ти ж евакуюватись не будеш, — суворо відповідає директор на здивовані запитання.
Іншим видається, крім зарплати, установлена наказом допомога в розмірі місячного утримання, третім — допомога в півмісячному розмірі, — сваволя жахлива, скаржитись нікуди й нема кому.
6 липня більшість установ та підприємств уже ліквідовано, людей звільнено. Залишились працювати, власне, тільки установи міського самоврядування, які не припиняли роботи до приходу німців. Більшість важливих заводів почали демонтувати й гарячкове вивозити. Чого не можна було демонтувати, те псували — розбивали. Робітникам заводів, особливо більш кваліфікованим, запропоновано виїздити разом із заводами, коли вірити чуткам, десь за Урал. Частину робітників було вивезено в такий спосіб, але переважна частина розбіглась; дехто з останніх, мабуть, люди з міцнішими нервами, зголосились евакуюватись і, одержавши місячну допомогу та допомогу на евакуацію, також зникли.[56]
Трест, у якому я працював, також закрився 7 липня. Дещо з архівів передбачали відправити до управління «Главка» в Москву одним півторатонним вантажним автом. Директор — член комуністичної партії номенклятури ЦК — Г. Романкевич не настоював на тому, щоб хто з нас, відповідальних робітників, евакуювався. Можливо тому, що він сам, його заступник, жид, з трьома членами родини, і ще один партієць, також жид, з двома членами родини — мали їхати до Главка, автомашина ж була тільки одна, а річей, треба гадати, у наших партійців було немало — отже, причину такої м'якости до нас, фахівців, можна зрозуміти й виправдати. В годині шостій–сьомій вечора, коли закінчився останній день нашої совєтської роботи, вертаючись додому, ми невеличким гуртком — директор, його заступник, я та ще один із так званих «відповідальних» робітників — вирішили «на прощання» зайти до ресторану повечеряти. Директор ресторану, приятель нашого директора, знав також і нас усіх. Отже, недивлячись на війну, знайшлось пара «графинів» горілки, пиво та дещо поїсти. Скоро директор наш розчулився — любив він випити в товаристві, — і почалась бесіда по душах.
Належав наш директор до числа тих небагатьох серед значних партійців простаків, які не гребали бувати у своїх «відповідальних» службовців, а приймати їх у себе та в інтимній бесіді, особливо з нами — своїми ближчими безпартійцями (в товаристві ж партійних був він завжди більш стриманим), покритикувати політику уряду та партії. При всьому тому був це безперечно відданий партії комуніст, але любив отак собі «поліберальнічать». Оскільки його заступник був, як прийнято було в нас казати, «в доску свой», то бесіда була інтимно відверта. Говорили багато про розгубленість партійно–урядової верхівки, про «погані» настрої серед населення, про жахливе дезертирство, про те, що армія не хоче битись із німцями, що такі настрої розповсюджені також серед совєтських офіцерів резерви, про нечувану потугу гітлерівських полчищ. Говорили «строго между намі», що наші армії, які було скупчено біля західнього кордону, розбиті, що тепер намагаються створити заслону по лінії Житомир–Біла Церква–Умань, про умову «дружби» з Німеччиною і наші численні поставки німцям військових матеріялів, які тепер обернено проти нас же.[57] Говорилось про те, що Гітлерові таки вдалося обдурити «наших» і першому напасти, коли ми ще не закінчили приготувань, і т. д.
56
З наближенням німецьких військ уряд СРСР 27 червня 1941 р. прийняв постанову про вивезення у східні райони людських контингентів і цінного майна. В Україні 26 червня 1941 р. було створено комісію на чолі з Д. М. Жилою, яка займалася евакуацією людей і майна. З України до приходу німців було евакуйовано кілька сот промислових підприємств, майно колгоспів, радгоспів, понад 3 млн. голів худоби, вищі навчальні заклади, училища, не менше 3,5 млн. громадян — партійних і радянських працівників, робітників, колгоспників, інтелігенції, студентів тощо.
Збереглося чимало свідчень про те, що траплялися випадки, коли робітники і колгоспники не давали вивозити обладнання заводів, колгоспне майно, вважаючи, що це затія їх панікуючих партійних і радянських керівників. Люди справедливо вважали, що їх залишають напризволяще, на поталу нацистам, а керівники, кидаючи все, втікали у безпечні, східні райони.
57
Після підписання договору між Німеччиною та СРСР від 23 серпня 1939 р. були укладені угоди про економічну співпрацю. Спеціальні комісії з обох сторін відвідали країни, вивчали можливості закупівлі необхідної сировини, військової техніки, спорядження тощо. В лютому 1940 р. укладено важливу економічну угоду розраховану на термін понад 2 роки (27 місяців). За цим договором СРСР мав постачати в Німеччину сировину й матеріали на суму понад 500 млн. марок — зерно, нафту, бавовну, фосфати, залізну, хромову руду тощо. СРСР закуповував у Німеччині листову бронь, турбіни, різноманітну техніку.
Про підписані угоди, окрім таємних додаткових протоколів, народу було відомо з преси, з газет «Правда», «Известия» та ін.
Тож у робітників, селян, інтелігенції склалося враження про союзницькі, дружні відносини між обома країнами. Але після нападу Німеччини на СРСР у народу виникало питання: як же могло трапитись так, що почалася війна, всі біди впали на голови трудового люду, який своїми жертвами зміцнював державу в довоєнний період.