Країна блакитних орхідей
- Автор: Капій Мирослав
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: ТзОВ "УКРПОЛ"
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Країна блакитних орхідей». Краткое содержание книги:
… І от саме тоді провінційний, мало ким знаний учитель пише фантастичну повість. Вона дуже відрізнялася від творів Жуля Верна чи Герберта Велса. Тих цікавили фантазії на тему майбутнього науки, техніки. М.Капія боліло інше: майбутнє його Батьківщини, офіційно не існуючої на карті Європи, народу, позбавленого природного права на існування.
Якою ж постає візія України початку XXI століття в повісті «Країна блакитних орхідей»?
Насамперед, всупереч поширеним тоді теоріям про зникнення в майбутньому націй (а це твердили і комуністи, і космополіти), автор був твердо переконаний, що українська, як і інші нації, існуватиме «всупереч всім теоріям, голошеним фанатиками перед віками, і намаганням…, які коштували море людської крові та сліз…». Не сумнівався письменник і в зовсім на той час фантастичній речі: що в ХХІ столітті існуватиме незалежна, самостійна, соборна Україна. І не якась екзотична, варенично-шароварницька, а держава з високорозвиненою наукою і технікою, держава космічна. Україна в повісті М.Капія постає як спадкоємниця історії, її гербом є Тризуб Володимира, вона шанує імена І.Мазепи, Д.Многогрішного, С.Петлюри та інших видатних діячів минулого. Це демократична держава, на чолі якої стоїть гетьман, але яка має й парлямент — Верховну Раду (до речі, цей останній термін з’явився в політичному житті совєтської України аж у 1936 році!). Отже, це держава президентсько-парляментського типу. Має вона тверду валюту — гривню. В Україні ХХІ століття — самостійна Церква, яку очолює Патріярх. Україна користується повагою серед інших держав, у Києві — десятки іноземних посольств. Серед них побіжно автор згадує й посольство Південної Африки — держави, яка виникла лише в 1993 році, а в час написання повісти була колонією, про самостійність якої ніхто й не думав ставити питання.
Вражають науково-технічні здогадки М. Капія. Як про звичну річ пише про телебачення. У кінці 20-х років і слова такого майже ніхто не чув, воно було відоме лише вузькому колу фахівців. Першу в світі телепередачу здійснено в Англії в 1925 р. А в СССР це сталося щойно в 1931 р. Можемо лише дивуватись, звідки про ідею телебачення — і сам термін «телевізор» — дізнався автор, вчитель-філолог, який жив і працював у місцевостях, де й звичайний детекторний радіоприймач зі слухавками був дивом. В усякому разі це свідчення широти інтересів справжнього педагога — творця, а не ремісника.
Або така деталь. Письменник говорить про автомобілі марки «Чумак», які випускаються на автозаводі у м. Кременчуці. Справді, в цьому місті побудовано автозавод — через 25 років після появи «Країни блакитних орхідей»… У повісті наша країна постає космічною державою, що співпрацює зі США, Англією, Німеччиною, бере участь у програмі польотів до інших планет у глибини Космосу.
Таких прикладів можна б наводити більше.
Коли роздумуєш над цим незвичним феноменом, запитуєш: що дало можливість скромному вчителеві піднятися до такої висоти провісництва, аналогів якому не знаходимо в нашій літературі?
Відповідь є у тексті повісті М.Капія. Ось ті слова: «…є щось для людського роду спільного, що огортає всі раси й племена, всі епохи минулі й будучі зв’язує з собою, що віки цілі триває вже й триватиме, поки битимуться людські серця в грудях, — а цим є любов до батьківщини!.. Це та безсмертна іскорка, що її вложив Творець у людську душу… Любов до батьківщини, любов до свого, до рідного…».
Ця безсмертна іскра любові до України палала в серці Мирослава Капія. Вона надихнула його вірою в добре майбутнє Батьківщини. Запалюймо її у собі і в серцях молоді ми — вчителі вільної України, провіщеної нашим предтечею, нашим старшим колегою. Будьмо гідними таких попередників!
Повість «Країна блакитних орхідей» (160 с.) перевидано в Стрию в 2006 році невеликим накладом видавництвом ТзОВ «УКРПОЛ», але все ж таким способом врятована від повного забуття. Ця повість — перший в українській літературі опис космічного польоту, — так вважає американський вчений Волтер Смирнів у «Jour nal of Ukrainian Studies» (2002, № 1–2). У Косові мешкає у батьківському будинку дочка М.Капія Святослава.
Отже цей містер Черчіл настирливо домагався побачення з містером Артименком. Дверник Терешко зпочатку ввічливо, відтак щораз то більше піднесеним голосом заявляв що: не приймають!
Єнкі шкірив зуби, всміхався й відходив, щоб знов за півгодини з’явитися на ново. Не помогли ні просьби ні поклик на американського консуля, ні навіть більш промовляючі до розуму як до почувань аргументи в виді десятигривенника а опісля Дорошенка.
Терешко був виїмковим дверником. У сердюках ще навчили його, що раз сказане слово тільки тоді має ціну й вагу у людей, коли воно непохитне й твердите як граніт. А цього не знав містер Черчіл!
І коли він незнати який вже раз знов повернувся і знов замиготів Терешкові Дорошенком поперед очі, цей станувши в оборонній позиції із етатною патерицею в правій руці гукнув на ціле горло: — Глухий чи що, ти заокіянська морда — кажуть бо тобі, що не приймають!
І немов, щоб ті слова зрозумілішими стали замигала патериця у воздусі саме перед носом містера Черчіла.
Звісна річ, що єнкі тільки й ждуть на нагоду, щоб пописатися справністю своїх м'язів витренуваних у безчисленних американських важко-атлетиччих клюбах та на боксерських майданах. І ще не вспіла Терешкова патериця повернути на своє давнє місце, як імістер Черчіл з поспіхом скинув маринарку, камеру і біноклі й зложивши їх в кутку брами на пішоході станув в боєвій поставі схрещуючи кулаки на грудях.
— Ол райт, джентльмен. — кликнув єнкі визиваючим тоном, немовби закликаючи на змагання.
— Ну й побила б тебе сила Божа, чи бачив хто таке? Битися хоче Ірод!
Це було сказане до гуртка цікавих, які спинилися на вулиці приваблені бойовою поставою обох головних акторів тієї сцени.
А дальше посипалися соковиті слова, що вже були спрямовані на адресу «бісового сина» цебто містера Черчіла. І булоб мабуть прийшло до рукопашного бою, колиб по обох воюючих сторонах не появилися нові сили, які, на превеликий жаль чималого гуртка цікавих глядачів, не допустили до отих непевних своїм вислідом важко-атлетичних змагань.
А саме в головних входових дверях терему «Вістей» вказалася похилена стать Вашківського, а в тому-же моменті від горішньої частини Володимирської надбіг задиханий другий єнкі, друге видання містера Черчіла тільки на половину худший та у великих окулярах на карлючковатому носі. Був це містер Джексон, приватний секретар містера Черчіла, який видко чимало нашукався свого патрона, бо здорово задихався. І майже рівночасно роздалися по обох боєвих сторонах оклики в більш мирному й докірливому держані тоні як попередні.
— Терешко, а це що? Що за бешкети вичиняєш?
— Містер Черчіл, містер Черчіл…
Тут почали обі сторони вияснювати ситуацію і назріваюча буря розвіялась.
Такі й тим подібні сцени траплялись перед входом у терем «Вістей», в тих днях дуже часто, переважно на долині хоч інколи вдавалося особливим сміливцям дібратися аж на третій поверх перед двері, що вели у редакційні кімнати.
А Артименко працював. Що кілька годин з’являлося нове надзвичайне видання «Вістей», в яких ще раз перейшов він все те, що торкалося справи «Queen of Virgini’ї» та планети Марса.
Сама думка перелету із землі на Марса й теоретична обробітка пляну подорожі належала Робінзонові Мек Дудлєєві, професорові астрономії на оксфордському університеті а виконав цей плян Тома Р. Ґрегем, інженір металюрґічних фабрик у північній Вірджінії. Робінзон Мек Дудлєй, людина середніх років, типовий кабінетний вчений, автор численних праць з обсягу астрономічних дослідів, довгі роки леліяв думку розслідити сусідню планету таки на місці, вибираючись в подорож до неї. Після його плянів сконструював інженір Ґрегем судно, яким вони, взявши ще за товариша подорожника Гсріксона й пустилися в дорогу. Артименко подав обширні біографії трьох смільчаків, їхні світлини, спинився широко над описом будови міжпланетного судна, бажаючи всесторонно поінформувати своїх читачів, зглядно відсвіжити у їхній пам'яті те, що рік тому їм сам розказував.
Згадав, що подорожні й їхнє судно приготовані були на всякі можливосте. Навіть коли б вони загинули при причалюванні до Марса, а на ньому находилися якісь розумні єства, подумано про це й вжито заходів, щоб їхня подорож не пішла на марно. У судні, в герметично замкненій скриньці, крім образкових пояснень всіх форм життя на землі, була ще списана у кільканадцяти мовах, починаючи від гетитської, коротка історія людства та його досягнень, щоб дати змогу Марсіянам познайомитись із життям їхнього сусіда. Маленькі моделі всяких фізикальних та хемічних приладів мали ще краще зілюструвати розвиток людської думки ніж мертва мова букв.