Служивий мечник

— Краще вам, пане, нічого не їсти й не пити у Холоднокопі. Червоняста Вдовиця отруїла усіх своїх чоловіків.

— Мені не загрожує шлюб із нею. Вона високородна пані, а я — Дунк з Блошиного Подолу, хіба забув? — Він зморщив лоба. — А чи не знаєш, скільки в неї було тих чоловіків?

— Четверо, — відповів Яйк, — а дітей жодного. Коли вона народжувала, то вночі з’являвся біс і забирав приплод геть. Дружина Сема Горбика каже, що вона продавала своїх ненароджених діточок Князеві Семи Пеклів за те, щоб той навчив її темних мистецтв.

— Високородні пані не мішаються у чорні мистецтва. Вони танцюють, співають та вишивають.

— Ну то може, вона танцює зі злими дідьками та вишиває чорні чари, — примирливо мовив Яйк. — Та й звідки вам, пане, знати, що роблять високородні пані? Ви були знайомі аж з однією пані Вайф.

То була правда, хоч і образлива.

— Може, високородних пань я й не дуже знаю, зате добре знаю одного хлопчину, який так і просить доброго ляща у вухо.

Дунк потер потилицю. Після дня у кольчузі вона затерпла, мов дерев'яна.

— А от ти в нас знаєшся на королевах та принцесах. Чи вони танцюють з дідьками і мудрують чорні чари?

— Пані Шієра так і робить. Коханка князя Кровокрука. Вона купається у крові, аби зберегти красу. А моя сестра Райя колись підлила мені у питво любовний напій, аби я одружився з нею, а не з іншою сестрою, Даеллою.

Яйк казав так, наче жахливий кровозміс для нього був найневиннішою річчю в світі. А таки був. Таргарієни одружували поміж себе братів із сестрами століттями, аби зберегти чистоту драконячої крові. Хоча останній дракон помер, як Дунк іще не народився, драконовладці жили собі далі. Може, боги й не заперечували, аби вони одружувалися з сестрами.

— І що, напій подіяв? — спитав Дунк.

— Подіяв би, — мовив Яйк, — якби я його не виплюнув. Я не хочу дружини. Я хочу стати лицарем Королегвардії та жити задля служби королю. А Королегвардія не одружується.

— Шляхетний намір. Та коли підростеш, то може, зрозумієш, що дівчина бажаніша за біле корзно.

Дунк думав про Танселу Зависоку та її посмішку, звернену до нього у Ясенброді.

— Пан Явтух казав, що за такого, як я, він би видав свою дочку. Її звали Алісанною.

— Вона ж померла, пане.

— Я знаю, що померла, — роздратовано кинув Дунк. — Він сказав: якби та була жива. Якби вона була жива, то він видав би її за мене. Або такого, як я. Ще ніколи вельможний пан не пропонував мені за дружину власну дочку.

— Мертву дочку. А щодо вельможності, то в давні дні Осгреї, може, й були князями, але зараз пан Явтух — усього лише земельний лицар.

— Я знаю, хто він такий. Хочеш ляща у вухо?

— Ну, — відповів Яйк, — як на мене, краще вже ляща, аніж дружину. Особливо мертву, пане. Казан скипів.

Вони віднесли воду до купелі, й Дунк стягнув сорочку через голову.

— Вдягну до Холоднокопу свою дорнійську сорочку.

Сорочка була з піщаного шовку — найкраще його вбрання, розмальоване гербом з в’язом та падаючою зіркою.

— Якщо ви вдягнете її просто у дорогу, то вона просякне потом, пане, — відповів Яйк. — Краще вдягніть оцю, а я повезу ту, і перед замком ви перевдягнетеся.