Служивий мечник
- Автор: Мартин Джордж Рэймонд Ричард
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Переводчик: Вячеслав Леонідович Бродовий
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Служивий мечник». Краткое содержание книги:
Цей переклад продовжує зухвалий експеримент, розпочатий «Заплотним лицарем»: повість сильно адаптовано у мовному та побутовому відношенні до наших східноєвропейських теренів. Багато імен, географічних назв, титулів, елементів державності та побуту набули цілком українського звучання, подекуди — колориту прилеглих країн, а всілякі «сери» та «лорди» геть зникли з тексту.
Повість друкувалася у складі антологій, тому обкладинка взята з коміксу, створеного за нею ж.
Стежте за перекладом «Пісні льоду та вогню», дивіться останні версії текстів на сторінці перекладача: http://stormlander.kroogi.com/user/gallery.
— Тисячу років до Завоювання ми служили воєводами північного прикордоння. Нам присягало два десятки дрібніших панів та сотня земельних лицарів. Тоді ми тримали чотири замки, а на пагорбах ще й вартові вежі, аби попереджати про прихід ворога. Холоднокоп був найславетнішим нашим столом. Його звів князь Первин Осгрей. Первин Гордий — ось як його кликали.
— Та після Полум’яного Поля Вирій перейшов від королів до їхніх підстоліїв, а Осгреї зубожіли та впали в немилість. Син Аегона, король Маегор, відняв у нас Холоднокоп за те, що князь Ормонд Осгрей сказав слово проти придушення Зірок та Мечів, як колись називали братства Небораків та Синів Воїна.
Старий лицар заговорив хрипко, важко дихаючи.
— У камені над брамою Холоднокопу вирізьблено клітчастого лева. Мій батько показував його мені, коли вперше узяв із собою в гості до старого Рейнарда Тенетника. А я показав своїм синам. Аддамові… Аддам служив у Холоднокопі джурою та зброєносцем, і між ним та дочкою пана Вимана… виникла певна приязнь. Отож одного зимового дня я вдягся якнайкраще та поїхав до князя Вимана укладати шлюб. Він відмовив мені дуже чемно, але виїжджаючи, я чув, як він регоче разом з паном Лукасом Верхополем. Опісля я побував у Холоднокопі ще тільки раз, коли та жінка насмілилася викрасти одного з моїх власних людей. Тоді вони сказали мені шукати бідолаху Лима на дні рову…
— Дейка, — відповів Дунк. — Беніс казав, що його звали Дейком.
— Дейком? — Муха сповзала додолу рукавом старого пана, зупиняючись, аби по-мушиному потерти лапки. Пан Явтух зігнав її та потер губу під вусами.
— Дейк… Я так і казав. Добрячий дядько, я його пам’ятаю. На війні був у нас хуражиром, і ми не знали, що таке порожнє черево. Коли пан Лукас розповів мені, що зробили з моїм бідним Дейком, я дав святу обітницю ніколи не ступати ногою до того замку, якщо тільки не для того, щоб знову заволодіти ним. Тож бачите, пане Дункане, мені туди не можна. Ані заплатити виру, ані для чогось іншого. Мені не можна.
Дунк усе зрозумів.
— Я можу поїхати, мосьпане. Я ніяких обітниць не давав.
— Ви справжня людина, пане Дункане. Хоробрий лицар, і вірний до того ж. — Пан Явтух стиснув Дункову руку. — Якби ж боги змилувалися над моєю Алісанною. Ви — саме такий чоловік, за якого я сподівався видати її заміж. Щирий лицар, пане Дункане. Найщиріший.
Дунк залився червоною фарбою.
— Я перекажу пані Тенетник ваші слова про виру за кров, але…
— Ви врятуєте пана Беніса від Дейкової долі. Я це знаю. Я непогано знаюся на людях, і бачу в вас справжню сталь. Ви їх зупините, пане мій. Самий ваш вигляд їх зупинить. Щойно та жінка побачить, який в Стояку є поборник, вона сама розвалить свою греблю.
Дунк не знав, що й відповісти. Тому став на коліно.
— Мосьпане… Я поїду туди назавтра і зроблю, що зможу.
— Назавтра. — Муха зробила коло і сіла на ліву руку пана Явтуха. Той підняв праву і роздушив її одним ударом. — Гаразд. Назавтра.
— Знову купіль? — простогнав Яйк у розпачі. — Та ви ж учора милися.
— А потім день тягав на собі обладунок і тонув у власному поті. Тож стули пельку і наповнюй казана.
— Ви милися того вечора, коли пан Явтух узяв нас на службу, — нагадав Яйк. — І минулого вечора, і зараз. Це вже три рази, пане.
— Я маю перемовлятися зі шляхетною пані. Хочеш, щоб я перед її панським кріслом смердів, як той пан Беніс?
— Аби тхнути, як він, ви, пане, мали б скупатися у ночвах Маестрового лайна. — Яйк наповнив казана. — Сем Горбик каже, що каштелян у Холоднокопі не нижчий за вас. Його ім’я — Лукас Верхопіль, але за зріст усі кличуть Довговерхом. Як гадаєте, він справді такий високий, як ви?
— Ні. — Вже багато років Дунк не стрічав нікого рівного собі зростом. Він підхопив казана та повісив над вогнем.
— Ви битиметеся з ним?
— Ні. — Дунк вже жалкував, що їхав не битися. У королівствах знайшлися б і кращі за нього бійці, та зріст і сила майже надолужували йому брак майстерності. Але брак розуму, на жаль, не надолужували. Красні та гречні слова виходили в нього погано, а надто коли він мусив казати їх жінкам. Той велетень Лукас Довговерх і наполовину так не лякав його, як очікування перемовин з Удовицею. — Я їду говорити з Червонястою Вдовицею, та й годі.
— Що ви їй скажете, пане?
— Накажу їй зруйнувати загату. — «Ви маєте зруйнувати загату, мосьпані, бо інакше…» — Тобто попрошу зруйнувати загату. — «Благаю, поверніть нам клітчастого струмка.» — Якщо на те буде її ласка. — «Дайте трошки води, мосьпані, ну будьте ж добренькі.»
«Ні, пан Явтух не схотів би, щоб я благав. То що мені казати Вдовиці?»