Чвара королів
- Автор: Мартин Джордж Рэймонд Ричард
- Серия: A Song of Ice and Fire #2
- Год: 1998
- Язык: украинский
- Переводчик: Вячеслав Леонідович Бродовий
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чвара королів». Краткое содержание книги:
Особистий, незалежний, експериментальний перекладацький проект з елементами літературної адаптації. При передачі ряду імен, назв, термінів державності та побуту застосовуються українські та східноєвропейські старожитності з метою творчо відтворити живу авторську атмосферу вигаданого середньовічного світу.
До паперових книжкових видань цей переклад жодного стосунку не має, створений задля власної втіхи.
Переклад-адаптація В.Бродового: жовтень 2012—серпень 2013 рр.
Перша редакція: 3 вересня 2013 р.
— А тепер отак.
Вона стояла твердо, жувала губу, щулилася, коли чула свист, а від ударів підстрибувала і вила вовком. «Я не плакатиму», казала вона собі, «не плакатиму. Я уродилася Старком на Зимосічі, наш знак — лютововк, а лютововки не плачуть.» Вона відчувала, як лівою ногою стікає струмочок крові. Стегна та сідниці палали болем.
— Маю надію, що трохи привернув твою увагу, — мовив Йорен. — Ще колись зачепиш оцим дрючком когось із своїх братів — отримаєш вдвічі проти того, що даси сама, зрозуміло? Тепер прикрийся.
«Вони мені не брати», подумала Ар’я, нагинаючись по штани, але мала клепку промовчати. Руки плуталися в пасі та поворозках.
Йорен дивився на неї.
— Болить?
«Спокійна, як тиха вода», сказала вона собі, як учив Сиріо Форель.
— Трохи.
Чорний братчик плюнув.
— Жирній пампушці болить гірше. То не він убив твого батька, дівчинко, і не злодюжка Ломик. Скільки їх не бий, а батька не повернеш.
— Знаю, — похмуро пробурмотіла Ар’я.
— А дечого не знаєш. Все мало бути інакше. Я наготувався був їхати, вже й вози наклав, як раптом нагодився чолов’яга з малим хлопцем. Приніс гаманець золота і листа; від кого, не скажу. А сам каже мені, що князь Едард має вдягти чорне; забереш його, мовляв, із собою до Варти. Чого б іще я там стовбичив, га? Та не так сталося, як гадалося.
— Джофрі! — видихнула Ар’я. — Хтось має його вбити!
— Хтось таки вб’є. Та не я і не ти.
Йорен жбурнув їй дерев’яного меча.
— Там у хурі є кислолист, — мовив він, поки вони крокували назад до шляху. — Пожуй трохи, менше болітиме.
Кислолист справді допоміг, хоча на смак був гидкий, а плювки від нього скидалися на кров. Та навіть після нього решту дня вона чалапала пішки, а потім ще день, а потім ще, бо їй надто боліло те місце, яким сідають на віслюка. Втім, Мантулик почувався значно гірше. Йоренові довелося зсунути кілька барил на возі, щоб він міг лягти на мішках ячменю; та навіть лежачи, товстун скиглив кожного разу, як колесо підскакувало на камені. Ломик Зеленорукий не отримав ані синця, та все ж тримався від Ар’ї якнайдалі.
— Як ти на нього зиркаєш, він аж смикається, — казав їй Бичок, поки вона міряла кроками шлях при боці його віслюка. Ар’я не відповідала. Вважала за безпечніше не розмовляти ні з ким.
Тієї ночі вона лежала на твердій землі, укритій тоненькою ковдрою, і витріщалася на велику червону комету. Велика зірка в небі водночас і захоплювала її, й лякала. «Червоний Меч», казав на неї Бичок і порівнював з мечем щойно з вогню, розжареним до червоного. Коли Ар’я примружувалася як слід, то теж бачила меча, але не нового з кузні, а обіручного батькового на ймення Лід, валірійського булату, з рясицями на клинку. Червоне на ньому — то була кров князя Едарда, якому пан Ілин, Королівський Правосуд, відтяв голову. Йорен не дозволив їй дивитися на батькову смерть, але Ар’ї здавалося, що Лід після страти мав нагадувати саме цю комету.
Коли нарешті вона заснула, їй наснилася рідна домівка. На шляху до Стіни королівський гостинець минав Зимосіч, і Йорен обіцяв, що доправить Ар’ю туди, не розкривши нікому її таємниці. Вона палко прагнула знову побачити мати, Робба, Брана та Рікона… але найбільше думала про Джона. От якби ж спочатку дістатися Стіни, а вже потім Зимосічі, щоб Джон скуйовдив їй волосся і знову назвав «сестричкою». А вона б сказала йому, як сумувала за ним, а він би в ту саму мить вигукнув те саме — так, як тільки вони уміли вигукувати разом. Саме цього Ар’я бажала найбільше в усьому світі.
Санса I
День іменин короля Джофрі розпочався яскраво та вітристо. Крізь мереживне плетиво хмарок просвічував довгий хвіст величезної комети. Санса саме роздивлялася її з вікна своєї башти, коли прийшов пан Арис Дубосерд, щоб відвести її до турнірного поля.
— Як гадаєте, що вона означає? — запитала дівчина.
— Славу вашого нареченого, — не вагаючись, відказав пан Арис. — Бачите, як вона палає на небі просто у день іменин його милості? Наче самі боги підняли прапор на його честь. Простий люд вже назвав її кометою короля Джофрі.
Авжеж так казали самому Джофрі, але чи була то правда? Щодо цього Санса мала великі сумніви.
— Я чула, як челядь казала на неї «Драконячий Хвіст».
— Король Джофрі сидить на колишньому престолі Аегона Дракона в замку, збудованому сином Завойовника, — відповів пан Арис. — Саме він і є спадкоємцем дракона. А до того ж кармазин є кольором дому Ланістер, і це ще один знак. Комета надіслана, щоб уславити сходження пана Джофрі на трон, жодних сумнівів. Вона проголошує, що король справлятиме перемогу над усіма ворогами.