Принцеса і королева, або Чорні та Зелені
- Автор: Мартин Джордж Рэймонд Ричард
- Серия: Світ "Пісні льоду та вогню" #1
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Переводчик: Вячеслав Леонідович Бродовий
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Принцеса і королева, або Чорні та Зелені». Краткое содержание книги:
ПОПЕРЕДЖЕННЯ: немає жодного сенсу читати повість як окремий твір без знайомства зі світом «Пісні льоду та вогню». Конче необхідно ознайомитися хоча б з першим романом циклу, «Гра престолів», щоб розуміти місце дії та контекст подій.
Читачеві пропонується самодіяльний, некомерційний, не опублікований на папері переклад повісті на українську мову, зі значними елементами експериментальної літературної адаптації до наших східноєвропейських теренів. Багато географічних назв, титулів, елементів державності та побуту, ба навіть імен мають в цьому перекладі цілком українське звучання або колорит прилеглих і споріднених народів. Традиція такого перекладу Дж. Р.Р. Мартина була започаткована у роботі над романами «Гра престолів» і «Чвара королів», а також трьома додатковими повістями циклу, і продовжується нині повістю «Принцеса і королева».
Номери та назви розділів (умовні, за місцем подій) додані при перекладі. У оригінальному тексті поділ на розділи відсутній. Внесено також незначні композиційні зміни.
Переклад В.Бродового, грудень 2013 — січень 2014 р.
Морський Серпанок, що колись носив на спині Лаенора Веларіона, зрештою пустив на себе хлопця п’ятнадцяти років, відомого як Аддам з Короба. Про його походження літописці сперечаються й досі. Невдовзі після того, як Аддам з Короба довів свої чесноти — себто пролетів у небі на Морському Серпанку — князь Корліс наважився просити королеву Раеніру, щоб та вивела пляму байстрюцького народження з його імені, а заразом і з імені його брата. До прохання додав свій голос принц Джакаерис, королева погодилася, і Аддам з Короба — драконове насіння, байстрюцьке коріння — став Аддамом Веларіоном, спадкоємцем Плавня.
Три дикі дракони острова Дракон-Камінь не піддалися так легко, як ті, що раніше знали вершників. Утім, спроби опанувати їх не припинялися.
Вівцекрад, уславлений бридкою зовнішністю та кольором бурого намулу, налупився ще за молодості Старого Короля і мав велику пристрасть до баранини. Він налітав на отари по всіх околицях затоки від Плавня до Вендявки, майже ніколи не шкодив вівчарям — хіба що ті намагалися йому завадити — але час від часу охоче ласував вівчарськими собаками.
Сірий Привид жив у димній печері високо на східному схилі Драконощовби, надавав перевагу рибі й частіше за все траплявся на очі над вузьким морем, де вправно вихоплював здобич з води. Забарвленням він був блідий, сіро-білий, у небі нагадував вранішній туман, а людей з їхніми справами сором’язливо цурався на протязі багатьох років.
Найбільший та найстаріший з диких драконів був Драконожер. Це ім’я він отримав за те, що по-перше, був помічений за поїданням трупів мертвих драконів, а по-друге, мав звичку налітати на гнізда Драконощовби і безсоромно жерти яйця та новоналуплених дракончиків. Зухвалі приборкувачі драконів пробували сісти на нього десяток разів, та лише прикрасили його печеру своїми розкиданими кістками.
Поміж «драконового насіння» не знайшлося жодного дурня, який схотів би потурбувати Драконожера (а якщо котрийсь і знайшовся, то живий він не повернувся, і нам про нього нічого невідомо). Деякі шукали нагоди засідлати Сірого Привида, та не могли його знайти, бо він вправно уникав людей. Виманити Вівцекрада виявилося трохи легше, але то був звір підлий та гнівний і згубив більше «насіння», ніж три «замкові» дракони разом. Одним з тих, хто сподівався його приборкати (після невдалих пошуків Сірого Привида) був Алин з Короба. Вівцекрад йому не скорився, і коли Алин викульгав з драконового лігва у палаючому одязі, лише поспіх брата урятував йому життя. Морський Серпанок відігнав дикого дракона геть, а Аддам збив полум’я власною киреєю. Алин Веларіон носив рубці від тієї спроби на спині та ногах решту свого довгого життя і вважав за щастя, що не втратив його зовсім. Багато інших «насінин»-пошукачів місця на спині Вівцекрада знайшли собі місце хіба що у його череві.
Зрештою брунатний дракон був скорений хитрістю та впертістю шістнадцятирічної «темнавки» на ім’я Кропивка. Дівчина щоранку приносила йому свіжозабиту вівцю, доки Вівцекрад не почав охоче її вітати і навіть чекати на зустріч. Вона була чорноволоса, кароока, брунатна шкірою, худорлява, лайлива, брутальна і безстрашна… ось якою запам’ятали люди першу і останню наїзницю дракона Вівцекрада.
Принц Джакаерис досяг своєї мети — у смерті та болю, серед залишених у скорботі удовиць, між пошматованих та обпечених до кінця життя чоловіків постало четверо нових драконоїздців. Добіг кінця 129-й рік по Аегоновому завоюванні. Принц наготувався вилетіти проти Король-Берега. Для нападу було призначено день першого повного місяця нового року.
VIII. Вузьке море
Та недарма сказано: люди заміряються, а боги насміхаються. Поки Джак мудрував над нападом на столицю, зі сходу насунулася нова загроза. Оборудки Отто Вишестража нарешті дали плоди: у Тироші стрілася верховна рада Тріархії та схвалила його пропозицію про військовий союз. З Порогів вийшло дев’яносто бойових кораблів під прапорами Трьох Доньок. Сталося так — волею чи то випадку, чи то богів — що саме тоді, коли вони різали хвилі у напрямку Гирла затоки Чорноводної, пентоський думбас «Незнайбіда» з двома принцами Таргарієнами плив назустріч просто до їхніх пазурів.
Усі кораблі супроводу принців або потопили, або захопили, тому звістка досягла Дракон-Каменя лише тоді, коли до замку прилетів сам принц Аегон, відчайдушно чіпляючись за шию свого дракона Штормохмари. Хлопчина збілів від жаху, тремтів, наче листок на вітрі, й смердів власною сечею. У свої дев’ять років він літав драконом уперше… і востаннє, бо Штормохмара був жахливо поранений під час втечі: у череві його стирчало безліч стріл, а у шиї — спис, пущений з метавки-скорпіона. Дракон помер за годину з лютим сичанням; з ран його витікала чорна димна кров.