Жак фаталіст і його пан

— Старі ченці почали раду радити й ухвалили за всяку ціну і якимибудь засобами позбутися молодого бороданя, від якого зазнали такого сорому. Знаєте, що вони зробили?.. Ви не слухаєте мене, мій пане.

Пан: Я слухаю, слухаю; продовжуй.

Жак: Вони прихилили на свій бік воротаря, що був такий самий старий шельменко, як і вони. Цей старий пройдисвіт пустив поговір на молодого отця, ніби він у приймальні впадає коло однієї з своїх відвідувачок, і склав присягу, що бачив це на власні очі. Правда це чи брехня — хто його знає, тільки найкумедніше в цьому ділі те, що наступного дня по тому обвинуваченню ігумена манастиря покликано до суду на позов лікаря, який жадав відшкодування за ліки й інші видатки, на які витратився той лікар, лікуючи шельменка-воротаря від делікатної хвороби... Але, пане, ви не слухаєте мене, і я знаю, чим ви заклопотані: ручуся, що йдеться про шибеницю.

Пан: Так, не заперечую.

Жак: Я впіймав вас на тому, що ви вдивлялися в моє обличчя. Бачите на мені поганий знак?

Пан: Ні, ні.

Жак: Тобто — так, так. Гаразд, пане! Як боїтеся мене, то розійдімося.

Пан: Ось іди ти, Жаку! з глузду зійшов. Чи ти сам не певний себе?

Жак: Ні, пане; хто може бути певний себе?

Пан: Кожна статечна людина. Чи тебе, Жаку, не поняло б почуття огиди до злочину? Годі ж бо, Жаку, кінчімо цю суперечку — і продовжуй свою розповідь.

Жак: В наслідок цього поговору, чи злого слова воротаря, вороги бідного отця Анжа поклали собі, що можуть чинити з ним всіляке зло й неподобства, так щоб він зовсім стерявся. Тоді покликали лікаря, що був підкуплений, і він ствердив, ніби той чернець не сповна розуму і потребує відпочинку в рідних місцях. Якби тільки й того, щоб видалити чи замкнути отця Анжа, це легко було б зробити; але серед тих ревних у вірі жінок, що їх улюбленцем він був, були вельможні пані, на яких доводилося зважати. З ними говорили про їхнього душпастиря в тоні лицемірного співчуття: «Бідний наш отець Анж, яка шкода! Він був гордістю нашої громади». — «Шо ж з ним сталося?» На такі питання відповідали глибоким зідханням і зведенням очей до неба. Коли ж хтось наполягав, опускали очі вниз і мовчали. Подеколи при цій кумедії ще додавали: «О, Господи, що діється з нами!.. Подеколи бувають у нього ясні хвилини, зблиски розуму... Можливо, все це минеться, але мало надії... Яка втрата для церкви!..» А тим часом знущання над отцем Анжем подвоєно і всіх заходів вживано на те, щоб довести отця Анжа справді до того стану, в якому він нібито перебував, і це вдалося б, якби брат Жан не перейнявся співчуттям до нього. Що мав би я ще вам сказати? Раз увечорі, коли ми всі вже поснули, хтось постукав у двері; ми повставали і відчинили двері... перевдягненим отцеві Анжеві і моєму братові. Наступний день вони перебули в хаті і, переночувавши, до схід сонця рушили в путь. Не з порожніми руками, бо Жан, обіймаючи мене на прощання, сказав: »Я видав заміж твоїх сестер! якби я лишився в манастирі ще два роки тим, чим я був, ти став би найбагатшим фармером в окрузі; але все змінилося, і оце тільки й того, що я можу для тебе зробити. Прощавай, Жаку, як нам пощастить, отцеві й мені, ти теж матимеш свою користь«. Потім він залишив у мене в руці п'ять люїдорів, про які я вам уже говорив, разом з п'ятьма іншими для останньої з сільських дівчат, яку він видав заміж; вона нещодавно народила повного хлопчика, як дві краплі води схожого на Жана.