Жак фаталіст і його пан

Така дослівно була розмова хірурга з господарем і господинею. Але як міг би я її розмалювати, якби вставив у коло цих добрих людей якогось злодюгу? Жак сам себе чи ти, читачу, побачив би, як його витягають з ліжка й викидають на вулицю в якесь провалля.

— А якби вбити?

Вбити — ні. Я покликав би когось на допомогу; цей хтось міг би бути салдатом з його сотні; але ні, це тхнуло б «Клівлендом».* Хай буде правда, тільки правда!

— Правда, — скажеш мені, читачу, — часто буває холодна, банальна і пласка; наприклад, твоє останнє оповідання про перев'язку Жака правдиве, але що в ньому цікавого? Нічого.

Згоден.

— Як хочеш бути правдивим, треба робити так, як Мольєр, Реньяр, Річардсон,* Седан; правда має свої пікантні прикмети у того, хто має хист.

Але як його бракує?

— Коли його бракує, не треба писати.

А як, на нещастя, уподобишся тому поетові, якого я послав до Пондішері?

— Хто він, той поет?

Той поет... Але як ти, читачу, перебиваєш мені або я сам собі перебиваю на кожному кроці, що буде з Жаковим коханням? Повір мені, буде ліпше, як ми залишимо поета... Господар і господиня вийшли...

—Ні, ні, давай історію поета з Пондішері.*

Хірург наблизився до Жакового ліжка...

— Історію поета з Пондішері, історію поета з Пондішері.

Якось прийшов до мене молодий поет, як це трапляється щодня... Але, читачу, який це має стосунок до подорожі Жака фаталіста і його пана?..

— Історію поета з Пондішері.

По звичайних компліментах моєму талантові, моєму генієві, моєму смакові, моїй добродійності і ще по багатьох висловлюваннях, з яких я не повірив жодному слову, хоч мені повторюють їх ось уже двадцять років, можливо, й з добрими намірами, поет витягнув з кишені якийсь папір.

— Це вірші, — пояснив він мені.

— Вірші!

— Так, пане, і я сподіваюсь, що ви будете такі добрі сказати мені про них вашу думку.

— Любите правду?

— Так, пане; правду я й хочу від вас почути.

— Ви її й почуєте.

— Як! Ви такий простак, щоб повірити, що поет приходить до вас почути правду?

— Так.

— І щоб її сказати йому?

— Зовсім певно.

— Не щадивши?

— Поза всяким сумнівом: щадити, навіть з найкращими намірами, було б важкою образою. Точно сказавши, це означало б: ти поганий поет, а що тобі бракує ще й сили витримати правду, — ти нікчемна людина.

— І ви завжди добре виходите з своєю щирістю?

— Майже завжди...

Я почитав вірші мого молодого поета і сказав йому:

— Лихо не лише в тому, що ваші вірші погані, але з них я бачу, що ви ніколи й не зможете робити добрих.