Жизня
- Автор: Сенцов Олег Геннадьевич
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-669-5
- Переводчик: Сергій Осока
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Жизня». Краткое содержание книги:
Таке сусідство зі мною сприяло злетам і падінням у навчанні ще кількох учнів, поки в дев’ятому класі мене не посадили з Драконом. А оскільки він уже давно й упевнено їздив на трійках і двійках, та ще й погано читав по складах, а писав ще гірше й зовсім не прагнув жодних вершин знань (та йому б і не повірили), то наше наступне сусідство ніяк не позначилося на його оцінках. Дракон складався з приблизно ста кілограмів м’язів і провів більшу частину школи на тренуваннях, зборах та чемпіонатах, навигравав до шістнадцяти років усе, що можна виграти, — і тому ближче до старших класів ми почали бачити його вже регулярно. Його посадили зі мною, і вчителі ставили йому тепер трійки — за відсутність прогулів і невинні очі замість відповідей.
Та я хотів написати про Мишка. Точніше, я все про себе пишу, але цей шматочок буде через Мишка. У першому класі його пересадили від мене до простої дівчинки, вони ділили між собою свої трійки та двійки, украй рідко четвірки, і просиділи так аж до випуску в дев’ятому класі. До кінця початкової школи було вже зрозуміло, хто і як навчатиметься, точніше — уже навчається. Та існування в тепличних умовах одного вчителя до четвертого класу робить не такою помітною різницю в оцінках і знаннях, усі ще йдуть майже вкупі, різкі зриви трапляються лише в особливо тяжких випадках. Усю початкову школу я старався бути як усі й з усіма, і це в мене нібито виходило. Я був одним із кращих, та це ніяк не вирізняло мене й нікого не дратувало. Проблеми почалися, коли ми вирвалися із маленького затишного світу одного кабінету на простори всієї школи — до різних учителів. Ураз стало зрозуміло, що більшість серед нас — уже трієчники, трошки хорошистів, а точніше — хорошисток, чимало двієчників, а от відмінників якось катастрофічно мало. І я — серед них. Не те щоб я поривався отримувати добрі оцінки — я ніколи й нічого особливо не вчив і, тим більше, не зазубрював, — просто мені подобалося навчатися, я звик усе робити добре, і тому навчання давалося мені досить легко.
У четвертому класною керівничкою в нас стала досить доросла тітка, математичка. Вона, схоже, розгледіла в мені нового Ейлера й була од мене в захваті. Весь клас подумав, що я в неї в мазунчиках, і тому отримую п’ятірки й похвалу задарма — тоді як інші цього всього від неї майже не бачать. Здебільшого вона хапала хлопчаків за волосся, біля самісінької шиї, й водила класом, на різні лади примовляючи слово «нехлюй». Конфлікт насувався, та я про нього навіть не здогадувався. Усе прорвалося, коли наприкінці навчального року я побився з Мишком. Він був нижчий за мене, але дуже міцний і кремезний од природи, а я, від цієї ж природи, чомусь був досить худий і тоді ще не дуже високий. Ми з ним тоді вже майже не дружили, однак і не ворогували. Побилися через якусь дрібницю в коридорі на перерві. Мишко мене навіть і не вдарив, просто добряче штовхнув, але так, що я відлетів до батареї. Я не плакав, хоча й боліло. Та проблема була в іншому — в тому, що все це побачила класна керівничка, яка підійшла вже насамкінець і, звісно ж, призначила винним Мишка. Він на той час уже був формальним і неформальним лідером серед учнів, і всі поважливо називали його Міха, — тож коли його з мамою наступного дня викликали до директора, весь клас, звісно, став на його бік, а мене зарахували до стукачів. І невдовзі почалося пекло. За наступні півроку я став відщепенцем, істотою, яку всі в класі зневажали. На уроках, поки вчитель бачить, усе наче й нічого, максимум можна було отримати ляща, коли той відвернеться. Та що коїлося на перервах і після уроків, краще й не згадувати. І справа тут не у фізичному насиллі чи приниженнях, справа у повсюдному щоденному психологічному цькуванні — за умови активності одних і потурання інших. Не те щоб мене били геть усі, просто багато хто хотів принизити. З ким би я не вступав у бійку, навіть якщо я перемагав, що траплялося вкрай рідко з моєю хирлявою статурою, клас завжди ставав на бік мого супротивника — і далі було тільки гірше. Я ховався, утікав, як міг захищався, але не скаржився й не просив пощади. Головним завданням було якось вижити на перервах і потім непомітно вислизнути зі школи. У кожному дитячому колективі є такий відщепенець, недоторканний, об’єкт загальних насмішок і постійних принижень, з якого знущаються всі у класі — точніше, поки одні знущаються, інші просто спостерігають. Це важко витримати, цього неможливо змінити, це ще гірше, аніж із кастами в Індії. Хіба міняти школу або когось убити, хоча навряд чи друге допоможе.