Жизня
- Автор: Сенцов Олег Геннадьевич
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-669-5
- Переводчик: Сергій Осока
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Жизня». Краткое содержание книги:
На випускному балі всі аплодували, задоволені. І я аплодував, задоволений. Мені вручили диплом першому, як найкращому учневі, і навіть говорили щось про «велике зростання і великі звершення», та мені було гидко.
Я закінчив школу, вступив до інституту на державне відділення, на вельми престижний факультет, самотужки. Там був дуже великий блат, і пробитися туди простому смертному зі села було вкрай важко, та я зміг, останнім у списках серед золотих медалістів, але зміг. Перед тим родичі пропонували їхати в інше місто, вступати стовідсотково в інший виш, куди я не хотів, на спеціальність, мені нецікаву. Я відмовився. Я хотів вступити саме туди, куди вступав, усупереч батькам, практично без шансів на успіх. Я нікого не слухався, робив, що бажав, — і досягнув свого. Щоправда, буквально через півроку навчання, після першої сесії, я надто вже розчарувався в нашій вищій школі, де студенти вдають, що навчаються, а вчителі, що навчають. Я забив на все, різко став трієчником, прогульником, порушником дисципліни — і провів у стінах інституту прекрасні п’ять років свого життя. Та це вже зовсім інша історія.
До школи я все-таки ходив не марно, вона мене дечому таки навчила. Не обчислювати трикутники — мені це ні до чого. Я навчився в ній ніколи не здаватися й не розмінюватися. Не здаватися. Не розмінюватися. А ще — зовсім не обов’язково прагнути бути як усі.
Заповіт
Усі ми помремо. І я, на жаль, не виняток. Усім би хотілося пожити якомога довше — і тут я теж, на щастя, не виняток. Ні, я би не хотів жити надто довго, до ста років, аби останню чверть свого віку нидіти, гибіти й скніти на всіляких стимуляторах і препаратах. От аби більше пожити молодим, повноцінним життям, отримувати від нього багато задоволення і дарувати його іншим, ходити або краще бігати, спати ночами чи не спати — і щоб усе це вирішував я сам, а не мій організм укупі з моїм лікарем.
Таким життям я хотів би жити якомога довше. Та це неможливо. Усі ми помремо. Усі ми після смерті станемо шматками гнилого м’яса, заритого на глибині двох метрів. Нас їстимуть черви, а наші добропорядні родичі приходитимуть на наші могилки, вдягатимуть на обличчя смуток, стоятимуть навпроти хреста чи пам’ятника й дивитимуться на портрети, геть забувши, що хрести ставлять у ногах покійних, і тепер уся скорботна братія дружно стоїть на голові небіжчика й розчулено дивиться на його портрет на граніті. Потім вони дістають принесену їжу й випивку, пригощають усіх, виключно з покійником, від якого час уже мало що залишив, — а квіточки все цвітуть.
Я не хочу, щоби по моїй голові топталися, навіть після моєї смерті, не хочу в пам’яті своїх нащадків залишитися портретом на шматку граніту, не хочу, щоб на моїй могилі влаштовували тризни. Я взагалі не хочу привертати до себе увагу, ні зараз, ні, тим більше, після смерті. Я не хочу, щоб у мене була могила.
У дитинстві, у чотири роки, я побував на похороні свого діда. Зазвичай діти в такому віці не пам’ятають себе і вкрай рідко пам’ятають найяскравіші події. Але я запам’ятав той похорон. Я пам’ятаю дуже мало. Але пам’ятаю головне: як я стою на краю могили на купі землі разом з іншими родичами. А потім, після похорону, сталося одкровення: мені сказали, що діда вже не викопають назад, що він умер — і це назавжди. Усе дитинство мене переслідував той жах: вечорами й ночами я бачив чорну могилу в розрізі й тіло в білому савані, яке в неї опускають. То було дідове тіло, але я уявляв і розумів, що рано чи пізно то буду я сам. Ніколи не водіть своїх дітей на похорон.