Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
Жизня - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Жизня

Электронная книга - «Жизня». Краткое содержание книги:

Олег Сенцов — український кінорежисер, сценарист та письменник, громадський активіст. Лауреат Премії Сахарова «За свободу думки» та Національної премії України ім. Т. Шевченка. Був затриманий в Криму в травні 2014 року і засуджений до 20 років ув’язнення в російській в'язниці за звинуваченням у тероризмі. «Жизня» — збірка автобіографічних оповідань. Це книжка для всіх, хто досі не знайшов відповіді на запитання, чому Олег допомагав українським військовим у Криму, чому відкрито говорив про розв’язану Росією війну в Україні, чому розпочав голодування і не просив про помилування. Ці тексти знайомлять нас з автором у період важливих для нього внутрішніх пошуків і змін, коли він прагне зрозуміти, хто він, яким шляхом піде далі і з якого більше ніколи не зійде. Це перша публікація творів Олега Сенцова в перекладі українською мовою, що подаються поруч із російськомовними оригіналами. Це надзвичайно важлива для Олега книжка, і, навіть перебуваючи в ув’язненні, він активно брав участь у її виданні.
1 ... 15 16 17 18 19 20 21 22 23 ... 47
Перейти на страницу:

У дитинстві я боявся, що помру. Тепер я не боюся — тепер я точно знаю, що помру. У дитинстві я боявся чорної могили — тепер просто не хочу в ній лежати.

Усі ми помремо. Кожен помре по-своєму. Хтось тихо і спокійно — так зачиняють двері в дитячу кімнату, де щойно заснули діти. Хтось у муках і криках, як при народженні. Не знаю, як помру я, але мені точно не хочеться вмерти безпомічним старцем у ліжку, під позіхання родичів.

Одного чоловіка спитали, як би він хотів померти. Чоловік відповів: «З криком «Ура!», з автоматом у руках, з ротом, повним крові». Я б теж так хотів, бо це красиво, бо це по-чоловічому. Але так не вийде. Красиво герої вмирають тільки в кіно та книжках. У житті вони ходять під себе кров’ю, волають від болю і згадують маму.

Я не хочу могили. Я хочу, щоб мене спалили. Ні, не в багатті інквізиції, а в простому крематорії. Спалили, а попіл розвіяли над морем. Бажано над Чорним, бажано влітку, і щоби сонце світило, і щоби віяв свіжий вітер. Та якщо буде осінь і дощ — теж непогано. Не чекати ж до літа, якщо вріжу дуба в жовтні? А то прийдуть гості й запитають: «Що це у вас у цій вазочці?» — «А це наш дідусь лежить — літа чекає!» Вазочку, до речі, теж у море — не треба перетворювати її на фетиш. А то вийде — та ж кімната, рік потому, інші гості: «А що це у вас за вазочка?» — «У ній наш дідусь лежав», — урочисто, стоячи, скажуть родичі. Тоді вже давайте ще й мої шкарпетки з трусами по хаті розвісимо — ті, що найулюбленіші, і ті, що востаннє вдягав.

Я хочу, аби мене спалили. У попіл. І попіл розвіяли. Над морем. Краще влітку, якщо я, звісно, помру влітку. Тільки війте з навітряного боку борту — щоби попіл однесло в море, а не розтрусило по палубі, бо ще якийсь малолітній нахабний балакун, весь у діда онучок, прокоментує вимітання моїх останків так: «Із цим старим завжди було багато клопоту!».

І хай віє вітер, і хай однесе прах у море. Але якщо буде дощ, то теж добре — усі скажуть: «Ба, добру людину ховаємо, раз дощ іде». Не ховаємо — сіємо, тобто віємо, товариші!

А якщо буде дощ і попіл трохи прилипне до урни, то теж добре. Щоправда, отой нахаба-внук зазирне в урну, побачить там трохи мокрого праху і скаже: «Ага, дідусь досі чіпляється за краєчок життя!». Та це пусте, урну теж — у море. Щоб не лишилося. Нічого не лишилося. Тільки пам’ять. І справи. І друзі. І ви. І тоді я завжди буду з вами.

Бабуся

У мене була бабуся, і я її не любив. Так буває.

Буває ще, що ти народжуєшся жінкою, живеш у маленькому селі, усе життя працюєш, із чотирьох твоїх дітей виживає тільки одне, чоловік урешті-решт утікає до іншої, і ти залишаєшся сама. Щоправда, ще не зовсім — з дитиною. Дитина потім виростає, їде вчитися, потім в армію, потім одружується — і їде жити далеко-далеко, вже назавжди. І тоді ти зостаєшся зовсім одна. Я не уявляю, як це, і мені зовсім не хочеться це уявляти.

Син приїжджає дуже рідко, привозить онука чи онучку. Та вони гостюють недовго і знехотя. Потім тобі вже за сімдесят, син приїжджає востаннє, ви продаєте цей старий дерев’яний будинок, і ти переїздиш жити до нього — далеко-далеко, у кам’яний будинок. У ньому вже живуть, окрім сина, онук з онучкою й синова дружина. Вони всі тобі не раді. Та ніхто не ображає, терплять — це зветься «доглядати батьків».

Кімната окрема, нова, речі в ній усі старі, перевезені з дерев’яного будинку. Кімната невдовзі просякла й запахла старістю. Пенсію приносять справно, ніхто її в тебе не забирає й навіть не просить, її можна витратити на що схочеться. Хочеться зазвичай у магазин, іноді частину віддати синовій дружині — грошей завжди в усіх родинах не вистачає, і ця родина теж не виняток. Решта — на книжку, так треба. Ти це робиш, і сім’я, в якій ти живеш, це робить. Так треба, так надійніше.

Через день приносять газетки, їх можна почитати. Іноді кличуть дивитися телевізор у спільну кімнату. Їсти гукають регулярно. По суботах лазня і «Вам нічого не треба випрати?». Вечорами можна молитися, стоячи на колінах у старій нічній сорочці. Уночі — мочитися в літрову банку, — ходити на вулицю в туалет темно й холодно.

Ще можна писати листи — таким же бабусям, але далеко-далеко — й іноді отримувати відповіді. З роками листів слалося й отримувалося все менше.

1 ... 15 16 17 18 19 20 21 22 23 ... 47
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)