Жизня

У дитинстві я боявся, що помру. Тепер я не боюся — тепер я точно знаю, що помру. У дитинстві я боявся чорної могили — тепер просто не хочу в ній лежати.

Усі ми помремо. Кожен помре по-своєму. Хтось тихо і спокійно — так зачиняють двері в дитячу кімнату, де щойно заснули діти. Хтось у муках і криках, як при народженні. Не знаю, як помру я, але мені точно не хочеться вмерти безпомічним старцем у ліжку, під позіхання родичів.

Одного чоловіка спитали, як би він хотів померти. Чоловік відповів: «З криком «Ура!», з автоматом у руках, з ротом, повним крові». Я б теж так хотів, бо це красиво, бо це по-чоловічому. Але так не вийде. Красиво герої вмирають тільки в кіно та книжках. У житті вони ходять під себе кров’ю, волають від болю і згадують маму.

Я не хочу могили. Я хочу, щоб мене спалили. Ні, не в багатті інквізиції, а в простому крематорії. Спалили, а попіл розвіяли над морем. Бажано над Чорним, бажано влітку, і щоби сонце світило, і щоби віяв свіжий вітер. Та якщо буде осінь і дощ — теж непогано. Не чекати ж до літа, якщо вріжу дуба в жовтні? А то прийдуть гості й запитають: «Що це у вас у цій вазочці?» — «А це наш дідусь лежить — літа чекає!» Вазочку, до речі, теж у море — не треба перетворювати її на фетиш. А то вийде — та ж кімната, рік потому, інші гості: «А що це у вас за вазочка?» — «У ній наш дідусь лежав», — урочисто, стоячи, скажуть родичі. Тоді вже давайте ще й мої шкарпетки з трусами по хаті розвісимо — ті, що найулюбленіші, і ті, що востаннє вдягав.

Я хочу, аби мене спалили. У попіл. І попіл розвіяли. Над морем. Краще влітку, якщо я, звісно, помру влітку. Тільки війте з навітряного боку борту — щоби попіл однесло в море, а не розтрусило по палубі, бо ще якийсь малолітній нахабний балакун, весь у діда онучок, прокоментує вимітання моїх останків так: «Із цим старим завжди було багато клопоту!».