Хто боїться смерті

Я позирнула на невеличкий столик у центрі кімнати. На ньому були розкладені марля, пляшечки зі спиртом, йодом, чотири скальпелі та інші предмети, яких я не впізнала. Мені закрутило в животі від нудоти. За хвилину Ада розпочала. Вони, певно, чекали на мене.

— Ми — жінки Одинадцятого ритуалу, — промовила Ада. — Ми вшістьох стережемо перехрестя між жіноцтвом і дівоцтвом. Лише з нами можна вільно переходити від одного до іншого. Я — Ада.

— Я — Леді Абаді, міська цілителька, — сказала низенька жіночка поруч із нею, що міцно притиснула руки до своєї вільної жовтої сукні.

— Я — Очі Нака, — промовила інша. Вона мала дуже темну шкіру та пишну фігуру, яку підкреслила стильною пурпуровою сукнею. — Швачка з ринку.

— Я — Зуні Ван, — сказала ще одна. Під вільною синьою сукнею середньої довжини на ній були штани, які жінки у Джвагірі носили рідко. — Архітекторка.

— Я — Абео Оґундіму, — з усміхом вимовила моя двоюрідна бабуся. — Мати п’ятнадцятьох дітей.

Жінки розсміялися. Ми всі розсміялися. Справді, мати п’ятнадцятьох дітей — робота клопітка.

— А я — Нана Мудра, — проказала солідна старезна жінка, яку невпинно підштовхувала вперед згорблена спина, і поглянула на кожну з нас єдиним здоровим оком. Моя двоюрідна бабуся була стара, але молода — порівняно до цієї жінки. Голос у Нани Мудрої був чистий і сухий. Мені вона дивилася у вічі довше, ніж іншим дівчаткам. — А тепер познайоммося. Як звати вас? — спитала вона.

— Лую Чікі, — сказала дівчинка поруч зі мною.

— Діті Хотсемодіме.

— Бінта Кейта.

— Оньєсонву Убайд-Оґундіму.

— Ти, — сказала Нана Мудра, показавши на мене. Я затамувала подих.

— Вийди вперед, — промовила Ада.

Я надто довго морально готувалася до цього дня. Весь тиждень їла та спала через силу, боялася болю та крові. Нарешті я змирилася з усім цим. А зараз стара заступить мені дорогу.

Нана Мудра оглянула мене з ніг до голови. Неквапом обійшла мене, дивлячись одним оком, наче черепаха з панцира. Вона гмикнула.

— Розплети волосся, — наказала вона. Достатньо довге для кіс волосся було тільки в мене. Джвагір відрізнявся від рідного села моєї матері ще й тим, що тутешні жінки ходили зі стильним коротким волоссям.

— Це її день. Її ніщо не має стримувати.

Я відчула дивовижне полегшення. Коли я розплела слабку косу, заговорила Ада.

— Хто прийшла сюди неторкана?

Руку підняла тільки я. Почула, як дівчинка на ім’я Лую зареготала. Коли Ада заговорила знову, вона хутко замовкнула.

— Хто, Діті?

У Діті вирвався тоненький знічений смішок.

— Шкільний… товариш, — тихо промовила вона.

— Його ім’я?

— Фанасі.

— Чи були ви близькі?

Я тихо охнула. У мене це не вкладалося в голові. Ми ж були дуже юні.

Діті хитнула головою і сказала:

— Ні.

Ада пішла далі.

— Хто, Лую? — запитала вона.