Хто боїться смерті

Я принесла своїй матері безчестя власним існуванням. Я зганьбила тата, ввійшовши в його життя. Якщо раніше він був шанованим удівцем і потенційним нареченим, то тепер люди зі сміхом казали, що його зачарувала океке з кривавого Заходу, жінка, якою скористався чоловік нуру. Моїм батькам вистачало сорому.

На додачу до всього цього я у свої одинадцять іще плекала надії. Я вірила, що можу бути нормальною. Що мене можна зробити нормальною. Одинадцятий ритуал був давній і шанований. Потужний. Цей ритуал зупинить дива, що відбуваються зі мною. Наступного дня перед школою я пішла додому до Ади, жриці, що мала виконати Одинадцятий ритуал.

— Доброго ранку, ада-м, — шанобливо привіталася я, коли вона відчинила двері.

Вона насуплено глянула мені у вічі. Вона, ймовірно, була старша за мою матір на десятиліття чи два й майже однакового зі мною зросту. Її довга зелена сукня була елегантна, а коротке афро[6] мало бездоганну форму. Від неї пахло ладаном.

— Що таке, еву?

Почувши це слово, я скривилася.

— Вибачте, — сказала я й позадкувала. — Я вас потурбувала?

— Я ще подумаю, — відповіла вона і схрестила руки на маленьких грудях. — Заходь.

Я ввійшла й мимохідь зауважила, що спізнюся до школи. «Я справді це зроблю», — подумала я.

Зовні її будинок був невеличкою оселею з піщаної цегли і всередині теж виявився невеличким. Однак йому якось удавалося вміщувати в собі твір мистецтва колосальної візуальної сили. Розпис, що розливався на стінах, був незавершеним, але кімната вже здавалася зануреною в одну із Семи рік. Біля дверей був намальований рибочоловік завбільшки з людину, що мав напрочуд живе обличчя, старезні очі, сповнені предвічної мудрості.

У книжках розповідалося про величезні водойми. Але я ніколи не бачила таких навіть на малюнках, а тим паче — на велетенських барвистих картинах. «Такого не може бути насправді», — подумала я. Стільки води. А в ній — сріблясті комахи, черепахи з пласкими зеленими ногами та панцирами, водні рослини, золотаві, чорні та червоні… риби. Я роззиралася на всі боки. У кімнаті пахло мокрою фарбою. Адині руки теж були в плямах від неї. Я відірвала її від роботи.

— Подобається? — спитала вона.

— Ніколи нічого подібного не бачила, — тихо промовила я, пильно дивлячись.

— Моя улюблена реакція, — сказала вона з явним і щирим задоволенням.

Я сіла, а вона вмостилася навпроти мене і стала чекати.

— Я… Мені б хотілося внести своє ім’я до списку, ада-м, — сказала я й закусила губу. Вимовити це прохання, тим паче в розмові з цією жінкою, означало дати йому життя.

Вона кивнула.

— Я все думала, коли ти прийдеш.