Хто боїться смерті
- Автор: Okorafor Nnedi
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-6378-9 (fb2)
- Переводчик: Марія Пухлій
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хто боїться смерті». Краткое содержание книги:
Наджібі вдалося вижити після нальоту нуру на її рідне селище. Вона народжує дівчинку, зовні не схожу ні на матір, ні на батька, і нарікає її Оньєсонву. Давньою мовою це означає «Хто боїться смерті?». Оньєсонву ще не знає, що обрана й має загадкову магічну долю…
Я трусилася та обливалася потом. Заговорила — і відчула біль у горлі.
— Я… Я пам’ятаю той, перший день, — сказала я й витерла з лоба піт. — Ти обрала те місце на ринку, щоби продавати кактусові десерти. — Я затнулася й насупилася: до мене прийшли спогади. — А той хліботорговець змусив нас піти деінде. Він накричав на тебе. А на мене дивився так, ніби…
Я торкнулася крихітного шрамика в себе на лобі й натиснула на нього. «Я спалю свій примірник Великої Книги, — подумала я. — Це все через неї». Мені захотілося впасти на коліна й заблагати Ані спалити Захід дощенту.
Я знала дещицю про секс. Навіть відчувала до нього певну цікавість… ну, мабуть, радше підозру, ніж цікавість. Але я не знала про це — про секс як насильство, насильство, що породжує дітей… що породило мене, що сталося з моєю матір’ю. Я придушила в собі сильне бажання виблювати, а потім — сильне бажання роздерти собі шкіру. Мені хотілось обняти матір, але водночас не хотілося її торкатися. Я ж отрута. Я не маю права. Я була зовсім не готова осягнути, що той… чоловік, той монстр, зробив з нею. Мені ж було одинадцять років.
Чоловік на фотографії, єдиний чоловік, якого я взагалі бачила перші шість років свого життя, не був моїм батьком. Він навіть хорошою людиною не був. «Зрадливий покидьок, — подумала я, відчуваючи, як мені щипає очі від сліз. — Як знайду тебе, відріжу тобі пеніс». Подумавши, що з чоловіком, який зґвалтував мою матір, я хочу вчинити ще гірше, я здригнулася.
До цієї миті я гадала, що я — ноа. У ноа обоє батьків — океке, але вони пісочного кольору. Я не зважала на те, що не маю звичних для них червоних очей і чутливості до сонячного світла. І на те, що, як не зважати на колір шкіри, ноа, по суті, були схожі на океке. Я не зважала на те, що інші ноа без перешкод заводили дружбу з «нормальними на вигляд» дітьми. Вони не були такими ізгоями, як я. А ще ноа дивилися на мене з таким самим страхом і відразою, як смаглявіші океке. Навіть для них я була інша. Чому моя мати не спалила ту світлину свого чоловіка Ідріса? Він зрадив її, захищаючи свою дурнувату честь. Вона сказала мені, що він помер… він мав померти — бути ВБИТИМ — жорстоко!
— А тато знає? — мені був огидний звук власного голосу.
«Чий голос вона чує, — замислилася я, — коли я співаю?» Мій біологічний батько теж умів солодко співати.
— Так.
«Тато знав, відколи мене побачив, — усвідомила я. — Це знали всі, крім мене».
— Еву, — повільно вимовила я. — То ось що воно означає?
Я ніколи про це не питала.
— Народжені з болю, — відповіла вона. — Люди вважають, що ті, хто народжується еву, врешті-решт стають жорстокими. Думають, ніби акт насильства може породити лише нове насильство. Я знаю, що це не так, і ти теж маєш це знати.
Я поглянула на матір. Вона, здавалося, знала дуже багато.
— Мамо, — сказала я. — З тобою коли-небудь траплялося щось подібне до того, що сталося зі мною на дереві?
Вона сказала лиш одне:
— Сонечко, ти забагато думаєш. Ходи сюди.
Вона підвелася й огорнула мене обіймами. Ми плакали, схлипували, ридали та стікали слізьми. Але коли ми закінчили, нам лишалося тільки одне: жити далі.
Розділ 4
Так, одинадцятий рік мого життя був важкий.
Моє тіло рано розвинулося, тож на той час у мене вже виросли груди, почалися місячні та окреслилася жіночна фігура. Також мені довелося давати відсіч дурнуватим чоловікам і хлопцям, які похабно на мене дивились і мацали. Потім настав той дощовий день, коли я невідомо як опинилася голою на дереві іроко, а мою матір це так схвилювало, що вона вирішила: час розповісти мені огидну правду про моє походження. Тиждень по тому настав час мого Одинадцятого ритуалу. Життя заледве давало мені спокій.
Одинадцятий ритуал — це двохтисячолітня традиція, яку вшановують у перший день сезону дощів. У ньому беруть участь дівчатка, яким цього року виповнюється одинадцять. Моїй матері здавалося, що ця практика примітивна та безглузда. Вона взагалі не хотіла, щоб я була якось із цим пов’язана. У її селі практикувати Одинадцятий ритуал було заборонено за багато років до її народження. Тож я виросла з упевненістю в тому, що обрізатимуть лише інших дівчаток, дівчаток, які народились у Джвагірі.
З дівчинкою, що пройшла Одинадцятий ритуал, можна розмовляти як із дорослою. Хлопчикам така честь дістається аж у тринадцять років. Тож вік від одинадцяти до шістнадцяти для дівчинки найщасливіший, оскільки тоді вона і дитина, і доросла. Відомостей про ритуал не приховували. У шкільному книжковому домі було вдосталь книжок про цей процес. Однак нікого не змушували й не заохочували їх читати.