Хто боїться смерті
- Автор: Okorafor Nnedi
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-6378-9 (fb2)
- Переводчик: Марія Пухлій
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хто боїться смерті». Краткое содержание книги:
Наджібі вдалося вижити після нальоту нуру на її рідне селище. Вона народжує дівчинку, зовні не схожу ні на матір, ні на батька, і нарікає її Оньєсонву. Давньою мовою це означає «Хто боїться смерті?». Оньєсонву ще не знає, що обрана й має загадкову магічну долю…
— Ох, хвала Ані, — промовила Ада.
Я відчула біль і підскочила, готова встати й побігти. Я мусила бігти. Від того ока. Я так заплуталася, що якусь мить не сумнівалася в тому, що болить мені саме через те, що я щойно побачила.
— Не ворушися, — сказала цілителька. Вона саме притискала мені між ногами шмат загорнутого в марлю льоду, і я не могла зрозуміти, від чого боліло сильніше — від порізу чи від холоду. Я швидко оглянула кімнату. Щоразу, коли мій погляд падав на щось біле чи червоне, моє серце на мить зупинялося, а долоні сіпалися.
За кілька хвилин я почала розслаблятися. Сказала собі, що все це — просто кошмар від болю. Розслабила щелепу. Повітря висушило мені нижню губу. Тепер я була ана м-бобі. Мої батьки більше не знатимуть ганьби. Принаймні через те, що я ходжу необрізаною в одинадцять років. Мого полегшення вистачило десь на хвилину. Це був аж ніяк не кошмар. Я це знала. А ще знала, що тільки-но сталося щось страшенно погане, хоч і не розуміла, що саме.
— Коли вона обрізала тебе, ти просто заснула, — розповіла Лую, лігши на спину. Вона дивилася на мене з величезною повагою. Я була збентежена.
— Так, а ще ти стала зовсім прозорою! — швидко додала Діті. Вона, здавалося, вже оклигала від шоку.
— Щ-що? — перепитала я.
— Тс-с-с-с! — сердито зашипіла Лую на Діті.
— Справді! — прошепотіла Діті.
Мені захотілося дряпнути нігтями підлогу. «Що це взагалі було?» — замислилася я. Мені аж чувся запах напруження на власній шкірі. А ще, зрозуміла я, чувся той, інший запах. Той, який уперше відчула під час пригоди з деревом.
— Їй слід поговорити з Аро, — сказала Ада Нані Мудрій.
Нана Мудра тільки буркнула, суплячись на неї. Ада з острахом відвела очі.
— А хто це? — запитала я.
Ніхто не відповів. Жодна з інших жінок не наважувалася на мене глянути.
— Хто такий Ар-О? — запитала я й повернулася до Діті, Лую та Бінти.
Всі вони знизали плечима.
— Без поняття, — відповіла Лую.
Жодна з жінок не стала розповідати про цього Ар-О далі, і я забула їхні слова. Мені й без цього було через що тривожитися. Наприклад, через оте світле барвисте місце. Наприклад, через овальне око. Наприклад, через кровотечу та печіння в себе між ногами. Наприклад, через необхідність розповісти батькам, що я зробила.
Ми півгодини пролежали там поруч учотирьох, відчуваючи біль. Кожній з нас дали по ланцюжку з тонкого ніжного золота, який слід було носити на животі вічно. Старійшини задерли свої сорочки вище живота, щоб показати нам свої ланцюжки.
— Вони одержали благословення в сьомій із Семи рік, — сказала Ада. — Вони житимуть іще довго після нашої смерті.
Ще кожній з нас дали по камінчику під язик. Це називалося «талембе етану». Цю традицію моя мати схвалювала, хоча її призначення також давно було забуто. У неї був малесенький гладенький помаранчевий камінчик. У всіх груп океке камінчики різні. Наші камінчики були діамантами — я про такі камені ще й не чула. Вони скидалися на гладенькі овальні крижинки. Я з легкістю втримувала свій під язиком. Виймати його можна було лише на час прийому їжі або сну. І попервах треба було поводитись обережно, щоб його не проковтнути: це віщувало нещастя. Я ненадовго замислилася, як моя мати не проковтнула свій камінчик під час мого зачаття.
— Врешті-решт ваш рот із ним потоваришує, — сказала Нана Мудра.
Ми вдягнулися, натягнувши спідню білизну на притиснуту до плоті марлю та обгорнувши голови покривалами. Пішли разом.
— Ми добре впоралися, — сказала Бінта, поки ми йшли. Говорила вона не зовсім розбірливо через розгризену та розпухлу нижню губу. Ми рухалися повільно, з болем на кожному кроці.
— Так. Жодна з нас не закричала, — докинула Лую. Я насупилася. Я ж точно закричала. — Моя мати казала, що в її гурті закричало п’ятеро дівчаток з вісьмох.
— Оньєсонву це було так приємно, що вона заснула, — всміхнулася Діті.
— Я… я думала, що закричала, — сказала я і потерла собі лоба.
— Ні, ти одразу знепритомніла, — заперечила Діті. — А тоді…
— Діті, стули пельку. Ми про таке не говоримо! — прошипіла Лую.
Ми на мить затихли, а наша хода до дороги сповільнилася ще більше. Неподалік гукнула сова, і повз нас протрюхикав якийсь чоловік на верблюді.
— Ми нізащо не скажемо, так? — запитала Лую, дивлячись на Бінту та Діті. Вони кивнули. Вона повернулася до мене із зацікавленням в очах. — То… що сталося?