Рекламне бюро пана Кочека
- Автор: Тевекелян Варткес Арутюнович
- Год: 1969
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Карл Скрипченко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Рекламне бюро пана Кочека». Краткое содержание книги:
Чабан і пекар, наборщик і боєць загону ЧОП, студент Інституту народів Сходу і партійний працівник, співробітник радянського повпредства в Ірані і директор великого текстильного комбінату… Багата на події біографія згодом дала матеріал для творчості письменника.
Перші романи В. А. Тевекеляна «Життя як воно є» і «Життя починається знову» побачили світ 1950 року.
Значним творчим доробком письменника стали книги «Граніт не плавиться» (1962) та «За Москвою-рікою» (1966).
У своєму новому романі «Рекламне бюро пана Кочека» (1967) Тевекелян відтворив подвиг молодих радянських розвідників-антифашистів, які чотирнадцять довгих років жили і працювали за кордоном, гуртуючи навколо себе бійців проти фашизму.
У книзі намальовано яскраву картину міжнародного життя напередодні другої світової війни.
— Ну що? — спитала Ліза і, помітивши, який напружений у нього погляд, замовкла.
— Знайшлася людина, до того ж відповідальний працівник, для якої вся наша з тобою десятилітня робота нічого не варта! — з болем проговорив Василь. — І виявляється, я взагалі хлопчисько, якого кожен дурень може обдурити…
— Не хвилюйся, головне — не хвилюйся!.. Непорозуміння якесь… Що він сказав? — Ліза не знала, як заспокоїти Василя.
— Язик не повертається повторити його слова!
— Що він, з глузду з'їхав?
— Ні, Лізо, він просто дурень і чинуша!.. Загальна спрямованість сьогоднішньої політики полягає в тому, щоб не давати німцям приводу для передчасних конфліктів, усіма способами виграти час. От він і не хоче вірити, що є факти, які суперечать цій концепції, йому бракує широти погляду! І взагалі не можна ж іти проти загальної течії, навіть якщо це вкрай потрібно…
Василь мав дивну здатність: коли в нього були великі неприємності, він лягав у ліжко і вмить засинав. Так і цього разу — ліг і заснув.
Прокинувшись, він, немов нічого й не було, запросив Лізу в шашличну.
— Поїмо справжнього шашлику, вип'ємо пляшечку цінандалі, а там — що буде, те й буде! У нас із тобою в житті всього бувало. Чого похнюпилася, старенька? Одягайся, і ходімо.
У шашличній біля Нікітських воріт вони просиділи допізна. Там було тепло і по-своєму затишно. Ні на мить їх не покидала думка, що вони вдома, на своїй рідній землі. Потім пішли на Красну площу, мовчки постояли біля Мавзолею, послухали бій кремлівських курантів. У готель повернулися о дванадцятій годині. Чергова, подаючи Василеві ключ од номера і записочку, сказала по-англійському:
— Вас просили подзвонити по цьому телефону, як тільки повернетесь.
Василь подякував черговій, але дзвонити не став. У номері він сказав Лізі:
— Пізно, та й не зовсім у формі я… Подзвоню вранці, може, до ранку нічого особливого не станеться.
Уранці його випередили. Подзвонив по телефону помічник того відповідального працівника, в якого був Василь. Він попросив прийти якомога скоріше. Тон у помічника був чемний, навіть люб'язний.
Коли Василь зайшов до кабінету, відповідальний працівник сказав, не дивлячись на нього:
— Вас викликає до себе товариш Сталін!..
Василь помовчав — йому здалося, що він не розчув.
— Ви повинні бути у товариша Сталіна рівно об одинадцятій годині.
Тільки тепер до Василя дійшов зміст цих слів.
— Я маю з'їздити в готель і перемінити хоча б сорочку, — сказав Василь. — Це багато часу не забере.
— Ідіть, але швидко — одна нога тут, друга там. Будьте у мене рівно о десятій тридцять — живий чи мертвий!
— Постараюся все-таки живий… — Василь швидко вийшов із кабінету.
У приймальній Сталіна черговий секретар поставив галочки проти прізвищ запрошених і попросив зачекати. А коли стрілки круглого стінного годинника показали одинадцяту, двері кабінету розчинилися, і чоловік у напіввійськовій формі неголосно промовив:
— Попрошу товариша Максимова.
Василь пройшов через невеликий коридор до кабінету Сталіна. Відповідальний працівник лишився в приймальній — його не запросили.
Сталін стояв біля каміна, тримаючи в руці люльку.
— Здрастуйте, товаришу Максимов. Сідайте ось сюди. — Сталін показав рукою на вільне крісло.
— Спасибі, я постою.
— Чому так? Кажуть, у ногах правди немає. — Сталін усміхнувся.
— Я не можу сісти… Адже ви стоїте, товаришу Сталін.
Сталін пропустив повз вуха слова Василя і, витрусивши попіл із люльки в камін, сказав:
— Ви писали, товаришу Максимов, про директиву Гітлера генеральному штабові німецької армії?..
— Так, товаришу Сталін, писав.
— Звідки ви дізналися про цю директиву?
— Дізнався із надійних джерел.
— Не припускаєте, що це провокація, яку німці влаштували спеціально для нас?
— Для такого припущення немає ніяких підстав.
— Ви певні?
— Так, товаришу Сталін, певен.
— Чи не припускаєте ви іншого — всю цю історію, пов'язану з директивою Гітлера, організували англійці, і їхня розвідка зробила все, щоб директива потрапила до вас?
— Ні, такий варіант теж відпадає.
— Чому ви говорите так упевнено, товаришу Максимов?
— З дуже простої причини. Люди, які принесли мені ці відомості, перевірені і переперевірені не раз і не двічі. З ними я працюю давно, і не було випадку, щоб вони обдурили мене. До того ж у нас є неписаний закон: перш ніж сповіщати такі важливі справи, ми двічі-тричі перевіряємо відомості через різні джерела. Крім того, у мене є ще й інші докази, що потверджують правильність моїх повідомлень. Німецький солдатський розмовник теж про щось свідчить. Не знаю, чи доповідали вам про те, що під час перебування в Берліні радянської урядової делегації ми передали їй через наше посольство примірник цього розмовника…