Рекламне бюро пана Кочека
- Автор: Тевекелян Варткес Арутюнович
- Год: 1969
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Карл Скрипченко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Рекламне бюро пана Кочека». Краткое содержание книги:
Чабан і пекар, наборщик і боєць загону ЧОП, студент Інституту народів Сходу і партійний працівник, співробітник радянського повпредства в Ірані і директор великого текстильного комбінату… Багата на події біографія згодом дала матеріал для творчості письменника.
Перші романи В. А. Тевекеляна «Життя як воно є» і «Життя починається знову» побачили світ 1950 року.
Значним творчим доробком письменника стали книги «Граніт не плавиться» (1962) та «За Москвою-рікою» (1966).
У своєму новому романі «Рекламне бюро пана Кочека» (1967) Тевекелян відтворив подвиг молодих радянських розвідників-антифашистів, які чотирнадцять довгих років жили і працювали за кордоном, гуртуючи навколо себе бійців проти фашизму.
У книзі намальовано яскраву картину міжнародного життя напередодні другої світової війни.
Перед від'їздом із Берліна Василь мав розмову з садівником. Мюллер після того, як Василь визволив його із гестапо, відчув до нього велике довір'я. Вони домовилися, що Мюллер, коли виникне крайня потреба, виконуватиме роль поштової скриньки.
Потискуючи велику волохату руку есесівця, Василь сказав:
— Запросив би вас до ресторану пообідати, але, відверто кажучи, у ваших інтересах, щоб нас не бачили вдвох!..
Лемке пішов, а Василь довго сидів за письмовим столом, обхопивши голову руками. Здається, сталося найгірше з усього, чого тільки можна було сподіватися. Гітлер вирішив напасти на Радянський Союз!.. «Треба діяти, негайно повідомити «батька»… Звідси, із Швейцарії, це зробити легко», — мовив сам собі Василь, а інший голос нашіптував йому: «Не гарячкуй, дотримуйся правила — перш ніж передавати «батькові» такі важливі відомості, спочатку перевір їх, продублюй по кількох джерелах…»
Василь терзався, аж поки, нарешті, через десять днів, з'явився оберштурмбанфюрер. Віддавши Мюллерового листа, він запитливо подивився на Василя.
— Ви хочете одержати гроші за ваші дорожні витрати? Скільки? — запитав Василь.
— Дрібниці, триста доларів…
Відомості Лемке підтверджувалися. Щоправда, Фрідріх Кольвіц називав кілька строків нападу на Радянський Союз — 20 квітня, 18 травня, 22 червня і навіть 6 квітня. Але він натякнув, ніби це зроблено, аби ввести в оману ворога. Головне ж — Кольвіц потверджував, що є така директива. І ще Мюллер писав, що здоров'я фрау Ельзи підупадає з кожним днем, і лікарі не сподіваються, що їй стане краще. Сама вона думає, що жити їй лишилося не більше як півроку…
Ясніше не скажеш: півроку — ті ж строки, які встановив Гітлер для підготовки армії до нападу на Радянський Союз.
Тепер не можна було гаяти ні хвилини. Василь замкнувся в своєму кабінеті, склав телеграму на ім'я «батька» і надіслав адресатові.
За день він одержав телеграму-блискавку з пропозицією негайно виїхати з дружиною до Москви через нейтральну Швецію. Це означало добиратися або морем, де нишпорили німецькі підводні човни і топили все, що їм попадалося, або ж через Фінляндію, яку фактично окупувала Німеччина. Часу для роздумів не було. Василь того ж дня відвідав радянського консула і одержав візу на поїздку до Москви — «у справах американської нафтової компанії «Стандард ойл».
У готелі «Національ», де звичайно зупинялися іноземці, було заброньовано номер із видом на Манеж для двох американців — чоловіка й жінки. Ліза годинами могла стояти біля вікна, не одводячи очей від вулиці, від кремлівської стіни, від перехожих. Вона раділа всьому: московському морозу, снігу на дахах будинків, дітворі, що бавилася на подвір'ї сусіднього будинку, студентам, які поспішали до університету…
Не встигли вони розпакувати валіз, як задзвонив телефон. Василь зняв трубку.
— Містере Кочеку, якщо у вас немає невідкладних справ, то просимо зайти до нас. Адресу ви знаєте, пропуск буде замовлено.
Через півгодини Василь стояв перед молодим, але дуже відповідальним працівником, який не запропонував йому навіть сісти.
— Скажіть, Максимов, ви надіслали «батькові» оцю телеграму? — сухо спитав той, тримаючи в руці розшифровану Василеву телеграму.
— Так.
— І ви твердите, що німці збираються напасти на Радянський Союз?
— Принаймні про це свідчать ті неспростовні відомості, які я маю.
— Відомості, відомості! Виходить, вам навіть на думку не спадало, що такі, з дозволу сказати, відомості могли вам підсунути ті, хто хотів дезорієнтувати нас, ввести в оману або навіть спровокувати…
— Я не хлопчисько, щоб мені могли підсунути неправильні відомості. Те, про що я сповістив «батька», правда. Прошу вас не мати в цьому ніякого сумніву! — Василь зблід від гніву і гіркого подиву.
— Посварити нас із Німеччиною хочуть насамперед англійці. Сподіваюся, це ви знаєте? Так, англійці! — Відповідальний працівник підвівся, вийшов з-за столу, і Василь побачив, що він невисокий на зріст і, хоч порівняно молодий, проте встиг наїсти чимале черевце. «Спортом не займається», — подумав Василь. Тим часом відповідальний вів далі:— Одно з двох — або вони ввели нас в обману, підсунувши фальшивку, або…
Василь не дав йому закінчити.
— Не смійте такі розмовляти зі мною! — тихо сказав він і, обернувшись, вийшов з кабінету.
Відмітивши пропуск у секретаря, він спустився на вулицю. День був морозяний, на чистому небі сяяло сонце, дихалося легко. Василь вдихнув холодне повітря на повні груди і не поспішаючи попрямував до готелю. В голові було порожньо. Що це — поганий сон чи непорозуміння? Після стількох років тяжкої роботи на чужині — і раптом: «Або вас ввели в оману…» Він хотів, мабуть, сказати «або підкупили». Василь у душі здригнувся, немов йому дали ляпаса…