Рекламне бюро пана Кочека
- Автор: Тевекелян Варткес Арутюнович
- Год: 1969
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Карл Скрипченко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Рекламне бюро пана Кочека». Краткое содержание книги:
Чабан і пекар, наборщик і боєць загону ЧОП, студент Інституту народів Сходу і партійний працівник, співробітник радянського повпредства в Ірані і директор великого текстильного комбінату… Багата на події біографія згодом дала матеріал для творчості письменника.
Перші романи В. А. Тевекеляна «Життя як воно є» і «Життя починається знову» побачили світ 1950 року.
Значним творчим доробком письменника стали книги «Граніт не плавиться» (1962) та «За Москвою-рікою» (1966).
У своєму новому романі «Рекламне бюро пана Кочека» (1967) Тевекелян відтворив подвиг молодих радянських розвідників-антифашистів, які чотирнадцять довгих років жили і працювали за кордоном, гуртуючи навколо себе бійців проти фашизму.
У книзі намальовано яскраву картину міжнародного життя напередодні другої світової війни.
Повідомлення газет підтвердились. 12 листопада 1940 року в Берлін прибула спеціальним поїздом урядова делегація на чолі з Молотовим. Увечері наступного дня делегацію прийняв Гітлер.
Василя мало цікавив зміст переговорів, він весь час думав тільки про одне: як передати комусь із делегації солдатський розмовник і переказати, що німецький генеральний штаб розробляє план нападу на Радянський Союз.
Василь і Ліза дійшли висновку, що є тільки один спосіб: Ліза піде в радянське посольство і віддасть якомусь відповідальному працівникові конверт для глави делегації.
Детально обмірковували план, подумали й про безпеку, якщо раптом агенти гестапо затримають Лізу, Ліза підготувала заяву на ім'я радянського посольства, в якій просила дати їй візу для поїздки в Ленінград провідати хвору родичку, — інакше чого б вона прийшла в радянське посольство? Якщо її запитають, чому заява лишилася в неї, вона відповість: не прийняли. Василь мав зупинити свою машину в провулку, недалеко од Бранденбурзьких воріт, і, порпаючись у моторі, чекати повернення Лізи. Якщо все обійдеться, вона триматиме сумочку в правій руці, якщо ні — в лівій. А коли її взагалі не буде протягом години, Василь поїде в американське консульство, щоб вжити заходів і звільнити її з допомогою О'Кейлі.
О десятій годині ранку на Унтер-ден-Лінден з'явилася елегантна дама і не поспішаючи попрямувала до радянського посольства. У вестибюлі відчинилося скляне віконце, і черговий спитав, що вона хоче.
— Мені треба поговорити з кимось із відповідальних працівників посольства, — відказала Ліза.
— В якій справі? — задали нове запитання.
— У надзвичайно важливій справі.
Віконце зачинилося, і Ліза побачила, як черговий підняв телефонну трубку й набрав номер. Вона не чула крізь грубе скло, про що говорить черговий. Поклавши трубку, він відчинив віконце, попросив Лізу зачекати.
— Зараз до вас вийдуть, — сказав він.
Хвилин через п'ять біля дверей, які вели у внутрішні приміщення, з'явився молодик в чудово пошитому костюмі. Він вклонився відвідувачці.
— Ви хотіли бачити співробітника посольства. Я вас слухаю, — сказав він по-німецьки.
— Тут? У вестибюлі?
— А чому б і ні?
— У мене важлива, дуже важлива справа, — не особиста, звичайно. Не могли б ви прийняти мене в своєму кабінеті?
— Ходімте! — Молодик розчинив перед Лізою двері, провів її в невеликий кабінет, посадив у крісло і сам сів навпроти.
— Я вас слухаю, — повторив він.
— Пробачте… але ви справді відповідальний працівник? — спитала Ліза.
Господар кабінету всміхнувся.
— Я третій секретар посольства.
— В такому разі прийміть цей конверт, — Ліза витягла із сумочки конверт і подала секретареві. — Передайте його якнайскоріше главі радянської урядової делегації… Тут повідомлення про те, що Гітлер доручив генеральному штабу розробити план нападу на Радянський Союз, і німецько-російський солдатський розмовник.
— Звідки у вас такі відомості і як до вас попав цей розмовник?
— Це вам не обов'язково знати… Відомості цілком правдиві. Що ж до розмовника, то він у вас в руках, чого ж більше?
— Ну що ж… Здається, ви маєте рацію. Дякую вам!.. Не сумнівайтесь, конверт буде передано товаришеві Молотову сьогодні ж… Назвіть хоча б своє прізвище…
— Прізвище моє нічого вам не пояснить… Повірили мені — і добре!.. Скажіть, мене не затримають гестапівці, коли я вийду од вас?
— Ні, не посміють. Особливо зараз, коли тут перебуває радянська урядова делегація. Ви тільки будьте обережні, щоб вас непомітно не сфотографували!
— До побачення! — Ліза підвелася.
Секретар посольства провів її до приймальні. Тут Ліза не втрималася і сказала російською мовою:
— Товаришу, дозвольте вас поцілувати!
Він мовчки нагнувся і поцілував їй руку. Ліза торкнулася губами його лоба. Коли вона вийшла, черговий, що спостерігав цю сцену, відчинив віконце і, приклавши палець до скроні, покрутив кілька разів: у дамочки, мовляв, не всі дома!
— Ні, голубе, помиляєшся!.. Тут зовсім інша справа, — серйозно й задумливо сказав йому третій секретар.
Ніхто Лізу не затримав, і вона, з сумочкою в правій руці, пройшла мимо Василя, що порпався в моторі.
Це була остання операція, яку Василь і Ліза виконали в Німеччині. Вони не знали тоді, що ще один примірник розмовника приніс у радянське посольство в Берліні німецький робітник-друкар.
О'Кейлі запросив Василя до себе і дав йому телеграму від Адамса. Шеф пропонував ліквідувати справи компанії в Німеччині протягом десяти-п'ятнадцяти днів, виїхати до Женеви і там очікувати на дальші вказівки.