Вежа блазнів
- Автор: Сапковский Анджей
- Серия: Сага про Рейневана #1
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Зелений Пес. Гамазин
- ISBN: 66-365-095-8
- Переводчик: Андрій Поритко
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Вежа блазнів». Краткое содержание книги:
Сьогодні український читач має ексклюзивне право долучитися до історично-фантастичного світу Анджея Сапковського. Новий його роман, «Вежа блазнів» — це перша книга трилогії, дія якої розгортається за часів гуситських воєн, коли чехи збунтували проти Риму й розпочали боротьбу з усією Європою. На цьому історичному тлі фантаст розповідає свою історію про жорстокий світ, самотню людину, велику любов та багато іншого. Книгу відзначено премією Зайделя — найпочеснішою нагородою польської фантастики.
Отже, у вас в руках «Вежа блазнів» — перша книга трилогії Анджея Сапковського — перепустка до унікального історично-фантастичного світу цього чудового польського автора.
— Звідки відомо, що в Штольці мене мали вбити? Хто це сказав?
— Ти здивуєшся. Молода жінка, в масці, щільно загорнута в плащ. Прийшла до нас уночі, на постоялий двір. У супроводі озброєних пахолків. Ти здивований?
— Ні.
Самсон не допитувався.
На Сціборовій Вирубці не було нікого, жодної живої душі. Це було видно виразно і здалеку. Раубрітери негайно відмовилися від запланованого таємного підходу, влетіли на галявину з розгону, галопом, з гупотом, тупотом і криком. Який наполохав лише воронів, що бенкетували біля обкладеного каменями кострища.
Загін роз'їхався, нишпорячи між куренями. Буко фон Кроссіг обернувся в сідлі і вп'явся у Рейневана грізним поглядом.
— Дай спокій, — попередив його Ноткер фон Вейрах. — Він не брехав. Видно, що тут хтось зупинявся на постій.
— Тут був віз, — під'їхав Тассіло де Тресков. — Є сліди коліс.
— Трава зрита підковами, — доповів Пашко Римбаба. — Сила коней було!
— Попіл у вогнищі ще теплий, — повідомив Губертик, зброєносець Буко, чоловік, усупереч здрібнілому імені, уже далеко не молодий. — Навколо баранячі кості та кавалки ріпи.
— Спізнилися, — понуро підбив підсумок Вольдан з Осин. — Колектор тут зупинявся на привал. І поїхав. Ми прибули запізно.
— Звичайно, — буркнув фон Кроссіг, — якщо цей парубок нас не обдурив. Бо він мені не подобається, цей Хагенау. Га? Хто за вами вночі гнався? Хто нацькував на вас кажанів? Хто…
— Дай спокій, Буко, — знову перебив фон Вейрах. — Ти відхиляєшся від теми. Далі, comitiva, об'їдьте галявину, шукайте слідів. Треба знати, що далі робити.
Раубрітери знову роз'їхалися, частина спішилася і розбрелася межи куренями… До тих, що шукали слідів, дещо здивувавши Рейневана, приєднався і Шарлей. Біловолосий же маг, не звертаючи уваги на рейвах, розклав кожух, усівся на ньому, дістав із саков хліб, тонко зіструганий шматок сушеного м'яса і баклажку.
— А ви, пане Гуоне, — поморщився Буко, — не вважаєте за доцільне допомогти нам у пошуках?
Маг відпив з баклажки, відкусив хліба.
— Не вважаю.
Вейрах пирснув. Буко вилаявся під ніс. Під'їхав Вольдан з Осин.
— Важко до чого-небудь домислитися із цих слідів, — випередив він запитання. — Відомо лише, що коней була сила.
— Це я вже чув. — Буко знову зміряв Рейневана недобрим поглядом. — Але я хотів би дізнатися подробиці. То скільки було з колектором людей? І хто це був? Я до тебе звертаюся, Хагенау!
— Сержант і п'ятеро збройних, — пробурмотів Рейневан. — А крім них…
— Ну? Я слухаю! І дивися мені в очі, коли я питаю!
— Четверо братів-міноритів… — Рейневан ще раніше вирішив приховати особу Тибальда Раабе, а подумавши, поширив це рішення і на Хартвіга Штітенкрона і його поганулю-доньку. — І четверо прочан.
— Жебрущі ченці й пілігрими, — стягнута гримасою губа Буко відкрила зуби. — Верхи на підкованих конях? Так? Що ти мені тут…
— Він не бреше, — Куно Віттрам під'їхав клусом, кинув перед ними шматок зав'язаного вузлом шнура.
— Білий, — оголосив він. — Францисканський!
— Зараза, — насупив брови Ноткер Вейрах. — Що тут сталося?
— Сталося, сталося! — Буко ляснув долонею по рукояті меча. — А що мені до того? Я хочу знати, де колектор! Де віз, де гроші? Хтось може мені це сказати? Пане Гуоне фон Сагар!
— Я зараз їм.
Буко вилаявся.
— З вирубки ведуть три дороги, — сказав Тассіло де Тресков. — На всіх є сліди. Але незрозуміло, де чиї. Не можна сказати, котрою дорогою поїхав колектор.
— Якщо взагалі поїхав, — з кущів виринув Шарлей. — Я вважаю, що не поїхав. Що він і далі тут.
— Як це так? Де? Звідки ви знаєте? Як ви це з'ясували?
— Я скористався розумом.
Буко фон Кроссіг брудно вилаявся. Ноткер Вейрах стримав його жестом. І промовисто подивився на демерита.
— Говоріть, Шарлею. Що саме ви вистежили? Що знаєте?
— Частки зі здобичі, — гордовито задер голову демерит, — ви нам виділити не зволили. Тож і слідопита з мене не робіть. Що знаю, те знаю. Моя справа.
— Тримайте мене… — люто загарчав Буко, але Вейрах знову стримав його.
— Ще недавно, — сказав він, — ні збирач вас не цікавив, ані його гроші. І на тобі маєш, вам раптом забаглося частки здобичі. Видно, щось змінилося. Цікаво, що?
— Багато чого. Тепер здобич, якщо нам пощастить її взяти, уже не буде результатом нападу на збирача. Тепер це буде рекуперація, грабіж грабіжника. А в такому я охочіше беру участь, бо вважаю цілком моральним відібрати в грабіжника награбоване.