Вежа блазнів
- Автор: Сапковский Анджей
- Серия: Сага про Рейневана #1
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Зелений Пес. Гамазин
- ISBN: 66-365-095-8
- Переводчик: Андрій Поритко
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Вежа блазнів». Краткое содержание книги:
Сьогодні український читач має ексклюзивне право долучитися до історично-фантастичного світу Анджея Сапковського. Новий його роман, «Вежа блазнів» — це перша книга трилогії, дія якої розгортається за часів гуситських воєн, коли чехи збунтували проти Риму й розпочали боротьбу з усією Європою. На цьому історичному тлі фантаст розповідає свою історію про жорстокий світ, самотню людину, велику любов та багато іншого. Книгу відзначено премією Зайделя — найпочеснішою нагородою польської фантастики.
Отже, у вас в руках «Вежа блазнів» — перша книга трилогії Анджея Сапковського — перепустка до унікального історично-фантастичного світу цього чудового польського автора.
Старець, тепер це вже було видно, зовсім не був старцем. Юнаком він, ясна річ, також не був, але білість його волосся, Рейневан міг поклястися головою, походила не стільки зі старечої сивини, скільки з частого серед магів альбінізму. Гігантський зріст теж виявився магічною ілюзією: спертий на костура біловолосий був високим, але аж ніяк не надприродно.
Підійшов Шарлей, абсолютно знічев'я копаючи мертвих кажанів, які валялися в траві. Підійшов Самсон Медок з кіньми. Сивоволосий якийсь час уважно розглядав їх — а Самсона особливо уважно.
— Троє, — сказав він. — Цікаво. Бо ми шукали двох.
Чому сивоволосий говорив у множині, Рейневан довідався швидше, ніж устиг запитати. Задудніли копита, галявину заповнили храпаючі коні.
— Вітаю, — заволав із висоти сідла Ноткер фон Вейрах. — Усе-таки ми зустрілися. Оце так оказія.
— Оказія, — повторив із дуже подібною глумливістю в голосі Буко фон Кроссіг, злегка напираючи на демерита конем. — Тим більше, що в зовсім іншому місці, ніж було домовлено. У зовсім іншому!
— А ти не дотримуєш слова, пане Шарлей, — додав, піднімаючи хундсгугель, Тассіло де Тресков. — Не виконуєш угод. А це заслуговує на кару.
— І кара, як бачу, його не оминула, — фиркнув Куно Віттрам. — Клянуся ціпком святого Григорія Чудотворця! Погляньте-но, як йому хтось вуха понадгризав!
— Треба звідси забиратися, — сивоволосий перервав сцену, що розігрувалася на очах у здивованого Рейневана. — Погоня вже близько. Кінні йдуть слідом.
— Хіба я не казав? — фиркнув Буко фон Кроссіг. — Що ми їх рятуємо, витягаємо їхні задниці з зашморгу. Гаразд, їдьмо. Пане Гуоне? Ці переслідувачі…
— Не прості, — сивоволосий подивився на піднятого з землі за кінець крила кажана, потім перевів погляд на Шарлея і Самсона. — Так, сюди наближається неабихто… Я відчув, відчув це по свербінню пальців… Ну, ну… Цікаві ви люди, цікаві. Можна сказати: покажи мені, хто за тобою женеться, і я скажу, хто ти. Інакше: мої переслідувачі свідчать про мене.
— Овва, переслідувачі! — заволав, обертаючи коня, Пашко Римбаба. — Було б чим перейматися. Хай-но тільки під'їдуть, і ми дамо їм чосу.
— Не думаю, — відповів сивоволосий, — щоб це було так просто.
— І я так не думаю, — Буко теж роздивлявся кажанів. — Пане Гуоне, чи можна вас попросити?..
Названий Гуоном сивоволосий замість відповіді змахнув своїм покрученим костуром. З трав і папоротей негайно почав підніматися туман, білий і щільний, як дим. За надзвичайно короткий час ліс зник за ним повністю.
— Старий чарівник, — промимрив Ноткер Вейрах. — Аж мурашки по спині…
— Ет! — весело пирснув Пашко. — А мені якось байдуже.
— Людям, які нас переслідують, — наважився озватися Рейневан, — туман може не бути перешкодою. Навіть магічний.
Сивоволосий обернувся. Подивився йому в очі.
— Знаю, — сказав він. — Знаю, пане знавець. Відтак це не проти людей, а проти коней. Тому забирайте ваших звідси чимшвидше. Коли вчують випари, впадуть у шал.
— Ну, в дорогу, comitiva[400]!
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ
Вуглярів і смолярів із ближнього села, які прямували вдосвіта до свого робочого місця, стривожили і занепокоїли звуки, які звідти долинали. Лякливіші з-поміж них негайно взяли ноги в руки. За ними поспішили розважливіші, бо небезпідставно вирішили, що з роботи сьогодні нічого не вийде, вугілля вони не випалять, смоли і дьогтю не виженуть, мало того, ще, може, і по шиї доведеться дістати. Лише поодинокі та найсміливіші наважилися підібратися до смолярні настільки, щоб, обережно визираючи з-за стовбурів, угледіти на галявині з п'ятнадцятеро коней і стільки ж озброєних чоловіків, частина з яких була в повних пластинчастих обладунках. Вуглярі побачили, що лицарі жваво жестикулюють, почули збуджені голоси, крики, лайку. Це остаточно переконало вуглярів, що тут їм робити нічого, що треба втікати, поки ще можна. Лицарі сперечалися, сварилися, деякі були просто дуже сердиті, а від таких лицарів бідний селянин міг чекати найгіршого, бо на бідному селянинові лицарі звикли зганяти злість і заспокоювати нерви. Ба, сільський хлоп, що потрапив під гарячу руку якомусь розлюченому благородному лицареві, міг дістати не тільки кулаком у пику, черевиком під зад чи нагайкою по спині: бувало, що пан лицар зі злості хапався за меч, булаву або сокиру.
400
Приятелі (середньов. лат.; від лат. comitivus — придворний, член свити).
401
Частина монастиря, закрита для сторонніх осіб.