Зорі в твоїх долонях
- Автор: Авраменко Олег Евгеньевич, Авраменко Валентин
- Язык: украинский
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Зорі в твоїх долонях». Краткое содержание книги:
Випадкова зустрiч приводить головного героя у табiр заколотникiв. Режим iнопланетних загарбникiв, який, здавалося, житиме вiчно, раптом починає трiщати по швах... Та навiть сили добра, що мають урештi-решт перемогти, виявляються не такими вже й добрими. А сили зла — не такими вже й злими. Iнакше кажучи, все, як у нашому життi. Бо це книжка про нас iз вами. I до дiдька космольоти та просторовi переходи.
Адже Вiчнiсть насправдi у наших руках. Просто у жменях.
— Щодо транслятора не в курсі, але захисний пристрій справді там. І віддавати його не збираюся. Навпаки… — Я зробив виразну паузу, потім бовкнув перше, що спало на думку: — Останнє альвійське попередження!.. До вашого відома, це кодова фраза, я запустив тридцятисекундний відлік. Біжіть геть, ви ще маєте час для порятунку. Ну ж бо!
Хлопці не зрушили з місця. Схоже, вони розкусили мій блеф. Але я вирішив стояти до кінця, сподіваючись, що хоч у одного з них нерви не витримають. А тоді й інші побіжать за ним.
— Залишилося двадцять секунд, — попередив я.
От чорт! Не було б зі мною Анн-Марі, я спробував би втекти. А якби вони підстрелили мене — ну що ж, самі напросилися. Але так, холоднокровно прирікати їх на загибель або на важкі каліцтва… ні, я не міг.
— Десять секунд…
Кляте командування! Кляті Дюбарі з Лефевром! Дали мені зброю, якою я не в змозі скористатися. Не годжусь я для такої роботи, не годжуся. Я можу водити кораблі, можу воювати з чужинцями, але вбивати людей…
— П’ять секунд… чотири… три… дві… Увага!..
Я вже збирався сказати, що слово „увага“, вимовлене моїм голосом, деактивує пристрій, а потім придумати якийсь інший трюк, але Вейдер випередив мене:
— Ой! Не спрацювало. От шкода! — Він дістав з кишені невеличкий плаский прилад і помахав ним перед собою. — Ваші командири не сказали, що є спосіб нейтралізувати дію транслятора. Вони взагалі нічого вам не сказали. Навіть те, для чого призначена та штука, яку ви носите на зап’ястку. І вже тим більше не повідомили, що вакуумний вибух необов’язково має супроводжувати роботу транслятора, що це лише первинна вада конструкції, яка легко усувається. Проте в пристроях, що їх використовують ваші розвідники, цей недолік залишили спеціально, для маскування — щоб під час вибуху замести всі сліди. Хай і ціною людських життів. Усе-таки ваше керівництво — жорстокі люди.
— Годі вже, Вейдере, — озвався Ворушинський. — Поламав комедію, і досить. Нам час іти.
— Атож, твоя правда, — погодився Іванов і вистрілив у мене.
РАШЕЛЬ: СЮРПРИЗИ Й ВІДКРИТТЯ
26
Відколи батько й Анн-Марі пішли, ми з Олегом ще годину просиділи на дивані у вітальні, базікаючи про те про се. Хоч убийте, не пам’ятаю, про що саме, верзли всілякі дурниці, перестрибуючи з однієї теми на іншу. Та попри безцільність і пустопорожність нашої балаканини, мені було дуже добре. Так само, як із татом, коли наприкінці дня після вечері ми сиділи поряд, і я, схиливши голову на його плече, розказувала йому про свої справи, а він — про свої.
Щоправда, була й різниця. З батьком я почувалася тепло, спокійно й затишно. З Олегом мені було гаряче, ніби всередині мене палав вогонь. Замість спокою я чомусь хвилювалася, а до відчуття затишку додавалося легке, приємне збудження… Одне слово, я влипла. Причому капітально. Але, якщо міркувати лоґічно, це було неминуче, як схід сонця. Я й так уже дуже спізнилася, більшість моїх одноліток пройшли через це ще кілька років тому, ну а я була надто захоплена підготовкою до майбутньої кар’єри, щоб звертати увагу на хлопців. І ось тепер минуле наздогнало мене, причому в найневдаліший час, коли я виконувала відповідальне завдання і мені було не до любовних переживань…
Нашу бесіду перервала мелодійна трель — хтось дзвонив у вхідні двері. Я наказала домашньому комп’ютеру вивести картинку з ґанку, ввімкнувся вмонтований у стіну екран, і ми побачили двох несподіваних гостей — струнку дівчину з коротким волоссям і хлопця, на голову вищого від неї, у якого, навпаки, довге волосся було стягнуте на потилиці у хвостик.
— Аня, Сашко… — вражено промовив Олег. — Хай їм чорт! Що вони тут роблять?
І справді, перед нашим будинком стояли Аня Корейко й Сашко Кисельов. Обличчя в обох були схвильовані, губи нервово тремтіли. Раз за разом вони обмінювалися швидкими, нетерплячими поглядами.
— Ну ж бо! — почувся з динаміка напружений голос Ані. — Їх що, немає вдома? Паскудно…
І вона знову натисла кнопку дзвінка.
— Щось трапилося, — сказала я, встаючи з дивана. — Боюсь, якісь серйозні проблеми.
— Тоді чому вони не зв’язалися з нами як звичайно? — задумливо мовив Олег, підводячись слідом за мною. — Чи не могли?… Невже щось з Вейдером?
— Зараз з’ясуємо.
Ми пройшли з вітальні в передпокій, і я відчинила вхідні двері.
— Рейчел, Олеже! — полегшено вигукнула Аня. — Добре, що ви тут. Нам треба негайно поговорити.
Вони швидко пройшли досередини. Я зачинила за ними двері, а коли обернулася, то побачила в Ані пістолет, що виник у її руці немов з повітря. Він був спрямований на мене, а її палець уже приготувався натиснути на гашетку.