Зорі в твоїх долонях
- Автор: Авраменко Олег Евгеньевич, Авраменко Валентин
- Язык: украинский
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Зорі в твоїх долонях». Краткое содержание книги:
Випадкова зустрiч приводить головного героя у табiр заколотникiв. Режим iнопланетних загарбникiв, який, здавалося, житиме вiчно, раптом починає трiщати по швах... Та навiть сили добра, що мають урештi-решт перемогти, виявляються не такими вже й добрими. А сили зла — не такими вже й злими. Iнакше кажучи, все, як у нашому життi. Бо це книжка про нас iз вами. I до дiдька космольоти та просторовi переходи.
Адже Вiчнiсть насправдi у наших руках. Просто у жменях.
Щільно зачинивши двері вітальні, ми зручно всадовили Аню на диван. Валько й Олег всілися справа й зліва, притримуючи її за руки.
— Ноги теж тримаєте, — розпорядилась я. — Нижче колін, щоб вона не брикалася, коли прокинеться.
— Сподіваюся, ти знаєш, що робиш, — сказав Валько. — Особисто я зовсім не розуміюся на „наркотиках правди“.
— Зате я трохи розуміюся, — відповіла я, дістаючи з упаковки ампули. — Не досконало, але цілком достатньо, щоб не зашкодити її здоров’ю.
Схиливши Анину голову набік, я зробила їй у шию ін’єкцію синергіну, щоб нейтралізувати дію паралізатора. Зачекавши, поки вона почне приходити до тями, вколола їй диметилатропін.
За півхвилини Аня підвела голову, розплющила очі й вп’ялася в мене тьмяним поглядом. Зіниці її очей були розширені, дихання глибоке, прискорене — усе це явно свідчило, що наркотик подіяв.
Вона різко сіпнулася, проте Валько з Олегом надійно тримали її. Аня тихенько заскімлила, з кутика її рота потекла слина.
— Мовчати! — владним тоном наказала я. — Сидіти сумирно. Відповідати на мої запитання. Ти зрозуміла?
— Так.
— Хто ти? Звідки? Розкажи про себе.
— Корейко Анна. Народилася в місті Артемівську, Петропавловський повіт, Христовоздвиженська ґубернія, двадцять шостого серпня три тисячі п’ятсот…
— Ні! — перервала її. — Казати правду. І лише правду. Назви своє справжнє ім’я.
— Я… не можу сказати.
— Ти мусиш. Відповідай!
Вона мляво хитнула головою.
— Мені не можна.
— Чому?
— Заборонено.
— Ким?
— Мною.
— Я знімаю заборону, — сказала я. — Дозволяю відповідати.
— Ти не можеш дозволити. Мені не можна про це говорити.
— Чорт! — озвався Валько. — Вона що, зомбі?
— Ти психокодована? — запитала я.
— Так, — була коротка відповідь.
Овва! Ніколи б не подумала. Аня не справляла враження людини безініціативної, з притупленою інтуїцією, позбавленої кмітливості та творчої уяви. Якраз навпаки…
— Психокодування пригнічує твої розумові здібності?
— Ні.
— Чому?
— Воно спрацьовує лише тоді, коли потрібно.
— А саме?
— Не можу сказати.
Валько впівголоса прокоментував:
— Якийсь новий спосіб кодування. Не всеосяжний, а тонкий, ситуативний. За звичайних обставин він не активний, а починає діяти лише за певних умов. Наприклад, після прийому наркотиків, при сильному алкогольному сп’янінні або тривалому больовому впливові.
— Схоже на те, — погодилася я. — І схоже, що він не такий ефективний, як глибинне психокодування. На деякі питання вона все ж відповідає. Отже, ми можемо дещо з’ясувати.
Аня знову почала сіпатися. Я прикрикнула на неї:
— Сиди сумирно! Підкоряйся мені! Відповідай: що з моїм батьком і Анн-Марі?
— Не можу сказати.
— Проте ти знаєш, що з ними сталося?
— Так.
— Вони… — мій голос зірвався від хвилювання. — Вони живі?
— Так.
— Вони захоплені в полон?
— Не можу сказати.
— Їх полонили твої товариші?
— Не можу сказати.
— Їхньому життю загрожує небезпека?
Мовчання. В Аниних очах промайнуло щось схоже на розгубленість. Очевидно, питання прозвучало дуже розпливчато. Я спробувала уточнити:
— Чи є можливість, що вони загинуть?
— Кожен може померти. Всі ми ходимо під Богом.
— Ач ти, філософ драний! — вилаялась я. — Їх можуть убити твої товариші?
Катеґоричне:
— Ні.
— Що ви збираєтеся з ними робити?
Знову мовчання. Я конкретизувала:
— Ви маєте намір відпустити їх на свободу?
— Так.
— Коли?
— Не можу сказати.
— Їх полон продовжиться довго?
— Залежить від обставин.
— Від яких?
— Не можу сказати.
Тут я не витримала й схопила Аню за горло.
— Тепер слухай мене уважно, сучко. Ти маєш якесь тонке, ситуативне психокодування. Отже, в тебе залишилося почуття самозбереження. Зараз ти мені скажеш, де ви тримаєте батька. Якщо не можеш сказати прямо, то натякни. Інакше, присягаюся, я задушу тебе. Ти зрозуміла?
— Так.
Я міцніше стисла її горлянку.
— Кажи! Наказую тобі!
— Рожеві слоники… — прохрипіла вона. — Зелені кролики…
Думка про те, що Аня почала марити, не встигла сформуватися в моїй голові. Наступної миті перед моїми очима потемніло, підлога під ногами розверзалась, і я полетіла в безодню. Гучно щось ляснуло, і мені задзвеніло у вухах…