Зорі в твоїх долонях
- Автор: Авраменко Олег Евгеньевич, Авраменко Валентин
- Язык: украинский
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Зорі в твоїх долонях». Краткое содержание книги:
Випадкова зустрiч приводить головного героя у табiр заколотникiв. Режим iнопланетних загарбникiв, який, здавалося, житиме вiчно, раптом починає трiщати по швах... Та навiть сили добра, що мають урештi-решт перемогти, виявляються не такими вже й добрими. А сили зла — не такими вже й злими. Iнакше кажучи, все, як у нашому життi. Бо це книжка про нас iз вами. I до дiдька космольоти та просторовi переходи.
Адже Вiчнiсть насправдi у наших руках. Просто у жменях.
— Ну що? — запитала вона.
— Якщо ти мала плани на сьогоднішній вечір, — відповів я, — доведеться їх переглянути. Зараз ми виїжджаємо.
— Куди?
— На одну зустріч. Поки це все, що я можу сказати. Я ще не знаю, наскільки тебе втаємничать у цю справу, та коли вже викликали нас обох, то й тобі щось перепаде.
На обличчі Анн-Марі відбилося задоволення.
— Давно б так. А то мені вже до біса набридло бути лише зв’язківцем. Час зайнятися справжньою роботою.
„Займешся,“ — подумав я. — „Чого-чого, а роботи тепер вистачить на всіх…“
25
Дорогою я намагався зібратися з думками й зрозуміти, що відбувається.
Ну, гаразд, зі странґлетними запалами все більш-менш зрозуміло. Наше керівництво мало рацію: якесь радикальне уґруповання у вищому командуванні, а може, уряд однієї з планет, поки неважливо, хто саме, але хтось вирішив украй загострити ситуацію й змусити людство до тотального знищення всіх Чужих. Для цього альвам було передано странґлетні запали — надпотужну, але практично непридатну у війні зброю. І навіть кількість її одиниць Дюбарі вгадав правильно — три. З першим пристроєм альви провели випробування, другий спробували розібрати, а третій, єдиний, що залишився, після довгих вагань усе ж таки застосували проти ґаббарів.
Проте в цю картину жодним чином не вписувалися Аня Корейко й Сашко Кисельов. Що робили ці діти (атож, по суті, ще діти) на борту корабля, який передавав альвам зброю? Що вони роблять тут, на Новоросії, у товаристві ще трьох своїх однолітків?… Як мінімум трьох, але, судячи з усього, їх набагато більше. До чого вони прагнуть, чого добиваються? І головне — хто, хай йому біс, їх сюди послав?…
А втім, може, ніхто не посилав. У мене народилася досить дурна гіпотеза, що кілька років тому ґрупа вундеркіндів розкрила найзахищеніші секрети людства, заволоділа найпередовішою технолоґією і зажадала влади. Такої влади ні на Землі, ні на Террі-Ґаллії, ні на будь-якій іншій вільній планеті підлітки не отримали б, хай би вони були хоч тричі вундеркінди й володіли якими завгодно секретами. Зоставалися лише контрольовані чужинцями світи, і серед них Новоросія — країна, де вся влада, без поділу на законодавчу, виконавчу й судову гілки, зосереджена в руках однієї людини. Треба тільки вибрати відповідну кандидатуру на цю посаду й здійснити державний переворот…
Та ні, повна дурня! Схоже на сюжет книги чи фільму, а не на реальне життя. Дійсність надто жорстока, вона не визнає дитячих ігор.
Проте… проте мені не давали спокою слова цісаревича Павла, що їх він сказав у розмові з Рашеллю й Естер: „Вейдер і вся його команда трохи схиблені. Ба навіть не трохи. Інші просто не довіряють старшому поколінню, а вони ненавидять усіх дорослих без винятку.“
Отак. Не більше і не менше…
Я посадив флаєр біля головної будівлі заміського мотелю, і ми з Анн-Марі увійшли до контори. Адміністратор зустрів нас широкою професійною усмішкою:
— Чим можу допомогти, панове?
— Недавно ми замовили у вас номер, — відповіла Анн-Марі, яка краще за мене володіла російською.
— Ваші імена?
— Фіона і Патрік О’Лірі.
— Так, звісно, — підтвердив адміністратор, навіть не глянувши на екран терміналу. Він виклав на стійку картку-ключ. — Номер сорок шість. Як ви й просили, на відлюдді, біля самого лісу. Там уже прибрано, обід чекає на вас у мікрохвильовій печі, а в холодильнику лежить пляшка шампанського. Якщо знадобиться ще щось, дайте знати.
Анн-Марі взяла картку.
— Дякую, цього вистачить.
Коли ми вже прямували до виходу, адміністратор зауважив:
— Схоже, ви арранці.
Я озирнувся і з легким сарказмом промовив:
— І як тільки ви здогадалися!
Флаєр за хвилину домчав нас до потрібного будиночка, ми відчинили двері й зайшли досередини. Ні в маленькому передпокої, ні в самій кімнаті з широким двоспальним ліжком нікого не було. Всюди панували ідеальний порядок і стерильна чистота.
— Так, — сказала Анн-Марі. — Отже, ми перші. Доведеться зачекати.
— Не доведеться, — пролунав хрипкий хлоп’ячий тенор, і з суміжної ванної кімнати вийшов невисокий хлопець років вісімнадцяти, з темно-каштановим волоссям, досить довгим, щоб приховати комп’ютерний імплант на скроні. А в тому, що цей імплант був, я ні миті не сумнівався, бо перед нами стояв Сергій Іванов-Вейдер власною персоною. У руці він тримав націлений на нас пістолет-паралізатор.
Реакція Анн-Марі була блискавичною. Вона різко відштовхнула мене вправо, сама кинулася вліво, вихопила з кишені свій паралізатор і вистрілила у Вейдера…