Над Шпрее клубочаться хмари
- Автор: Дольд-Михайлик Юрий Петрович
- Серия: І один у полі воїн #3
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Над Шпрее клубочаться хмари». Краткое содержание книги:
Того ж вечора Домантовичу довелось заступити на чергування замість іншого вихователя, котрий раптово зліг. Незадовго до відбою в двері чергового несміливо постукали і до кімнати протиснулась невисока вертка постать.
— Чому зайшли без дозволу, Гусєв? — невдоволено запитав Домантович.
— Пробачте, пане інструктор! Зачулися чиїсь кроки, і я злякався, що мене побачать. Бо справа в мене така… Делікатна, одне слово.
— Говоріть і коротше, що там у вас?
Гусєв нечутно наблизився до стола, озирнувся на двері, потім півголосом проказав:
— Донесення хочу зробити про одного курсанта. Димов його прізвище.
«Ах ти ж гнида!» — огидливо зморщився Домантович.
— Слухаю. Що він там накоїв?
— Ще не накоїв, пане інструктор, але збирається накоїти. Наміряється тобто.
— Говоріть конкретніше!
— Дозвольте по порядку, пане інструктор, щоб уся картина вималювалась. Жили ми, значить, в одній кімнаті. Так моє ліжко, а так його. Ну, познайомились, ніби товаришувати стали. І почав я примічати за ним настрої всілякі. То заведе про свій Сибір, то лає все німецьке. І запримітьте таку деталь. Як зайде мова про Росію, то вирази зовсім невідповідні: наші, каже, або в наших. Я, звичайно, підтакував, щоб вивідати, а він і зовсім розперезався. Радіо взявся крутити. Крутить, крутить, але так хитро, щоб ніби ненароком Москву зачепити, щось вихопити з передачі. Я кажу йому: покинь ти нишпорити по ефіру, знайди якусь музику, а він тільки посміхається та, примруживши очі, дивиться на мене… Одного разу спіймав репортаж: у Будапешті грало московське «Торпедо» з «Вашашем». Бачили б ви, як він за росіян уболівав. Коли вони забили четвертий гол, мало не цілуватись поліз. Я ще тоді хотів сповістити, та хотілось фактів більше зібрати.
— І знайшли їх?
— Знайшов, пане інструктор! — Гусєв зовсім перехилився через стіл. — Можна сказати, пощастило мені, що я знепритомнів після тієї духовки, куди мене замкнули. На той час ми вже окремо мешкали, після того, як нас перевели в інший барак. І от з’являється він до мене, начебто із співчуттям. Знаєш, каже, загинемо ми тут, замордують вони нас, давай тікати! Я прикинувся, ніби ладен на все пристати. «Куди, — питаю, — до Радянської зони?» А він: «До Радянської нам зась, ми ж недавно німця звідти викрали, давай подамося до Австралії чи ще куди». Я запитую його: «А гроші?» А він: «Дістанемось у якийсь порт, матросами наймемось на пароплав». Я обіцяв подумати і ось прийшов доповісти вам.
— Доповісти треба було раніше! Ну, та й зараз не пізно. За Димовим ми простежимо, не втече. Бери папір, напиши все, що розповідав. І нікому ні півслова. Про нього будуть знати лише ті, кому належить.
Поки Гусєв писав, примостившись на краєчку іншого стола, Домантович обмірковував, як йому врятувати Димова. Про донос на Димова черговий мусить зазначити в рапорті, пришпиливши до нього і писанину Гусєва. І тоді Димову кінець. Приховати? Небезпечно! А що коли все-таки ризикнути? В разі викриття послатися на те, що не надав заяві серйозного значення як злісній вихватці з заздрощів?
— Дуже давно побилися сп’яна. А наступного дня протверезилися і відразу помирилися. Не думайте, я не спересердя.
— Гаразд, зазначте про це в заяві.
«Кілька днів можна зачекати, — міркував тим часом Домантович, — якщо присікається, пошлюсь на ту бійку та заздрощі. Мовляв, були між ними чвари, отже, й вважав заяву звичайним наклепом, тому вирішив спочатку перевірити. Так, так, накажу котромусь з курсантів стежити за Димовим. Ось і аргумент на мою користь. Перепаде, звісно, добряче, та якось викручусь… Ну, а далі? Як знешкодити Гусєва? Ух, аж у голові все обертом пішло!»
Гусєв закінчив писати і подав аркуш Домантовичу.
— Тут я все змалював, пане інструктор, чисто все.
— Гаразд, можете йти, і пам’ятайте: нікому ані словечка!
— Могила, пане начальник! — Гусєв позадкував до дверей і вужем вислизнув з кімнати.
Пізніше, під час обходу школи, Домантович наказав Димову зайти до кімнати чергового.
— Подбай тільки, щоб тебе ніхто не бачив, — попередив він.
Димов з’явився не скоро. Чекаючи на нього, Домантович вкрай знервувався.
— Раніше не міг, мов на гріх… — почав виправдуватись Димов, та Домантович нетерпляче спинив його.
— Читай! — гукнув він сердито, простягаючи писанину Гусєва.
Димов здивовано покрутив у руках густо списаний аркуш, перевернув його на зворотний бік, глянув на підпис. Губи йому скривила незвична для його обличчя розгублена посмішка. Та вона враз зникла, тільки-но він прочитав перші рядки. Тепер його уста стискувались дедалі щільніше, густі брови грізно сходились до перенісся. Закінчивши читати, він ще деякий час дивився па підпис.