Над Шпрее клубочаться хмари

Рубом долоні Больман б’є по краю стола, ніби підкреслює останнє слово, потім жадібно припадає устами до келиха.

— А кадри? — недовірливо запитує Думбрайт. — Де ви візьмете стільки людей?

— З поповнення, до навчання якого ми тільки приступили. З того баласту, що є в кожній групі. Цього цілком досить. Адже загони будуть невеличкі: три, чотири, найбільше п’ять чоловік. Такій кількості неважко буде просочитися в східну зону, вони не привертатимуть до себе уваги: кому спаде на думку, що ці хлопці в солдатському одязі вийшли не на звичайну прогулянку.

Розмова точиться й точиться. Думбрайт запитує, Больман відповідає. З усього видно — ці двоє знайшли спільну мову. Розсталися вони по-дружньому.

— Запам’ятайте: нікому до наради ні слова, — нагадав Думбрайт. — Викладіть ваші міркування і завтра подасте мені.

Домантович звернув на обочину і вимкнув двигун. Машина по інерції проїхала ще кілька метрів і плавно зупинилась. Димов, який сидів поруч, навіть не прокинувся. Домантович вийшов з автомашини і оглянувся. Мокра пряма стрічка бетону стрілою розсікала ліс і, ніби розігнавшись, збігала на далекий пагорб. Звідси здавалося, що там, на височині, сірі пошарпані хмари ось-ось зачепляться за крони дерев, за їх голе, розчесане вітром гілля.

— Ей, друже, очуняй, приїхали! — гукнув Домантович попутникові.

Димов, позіхаючи, виліз з машини.

— Що трапилось?

— Погуляв, і годі, берись до роботи! Треба підкачати балон. Бач, розіспався, так і царство небесне проспиш! — Домантович вийняв насос і подав його Димову.

Дивлячись на його широку спину, що мірно похитувалась у такт порухам, він знов і знов запитував себе: варта чи не варта ця людина того клопоту, якого завдає йому останнім часом. Свого часу розповідаючи про історію викрадення Больмана, Григорій порадив:

— Придивись, Мишко, до водія санітарної машини, яку ви нам спорядили. Він відкілясь з Сибіру, здається мені, сумує за рідним краєм. Спробуй дізнатись, чим дихає. Тільки дивись, обережно!

Відтоді Домантович не випускав Димова з поля зору, часом кидав дружню репліку, сповіщав йому першому якусь шкільну новину. Але всі ці дрібні вияви уваги аж ніяк не впливали на Димова, він залишався неговірким, як і досі, захованим у собі. Тільки вчора щось схоже на вдячність уперше промайнуло в його очах. Це сталося перед випробуванням у тих клятих металевих пеналах, коли Домантович крадькома тицьнув йому в руку таблетку і сказав: «Ковтнеш, якщо буде несила».

Димов добре витримав задуху, оту скажену спеку з дзвінками, принаймні з пенала вийшов сам і якось дочвалав до ліжка. Проте експеримент був надто важким навіть для його могутнього організму. Повідомлення Шлітсена про відпустку до міста він зустрів байдуже, збирався у дорогу мляво, з неохотою.