Ходіння по муках
- Автор: Толстой Олексій Миколайович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Ходіння по муках». Краткое содержание книги:
На третій день сяк-так і ким попало поповнені полки добровольців знову були кинені в атаку і знову відкотилися до вихідних ліній. Багато хто, покидавши гвинтівки, пішов у тил, в обоз. Генерали занепали духом. На позиції приїхав Алексєєв, похитав сивою головою, поїхав. Але ніхто не смів піти і сказати головнокомандуючому, що гра вже програна і що, — коли чудом яким-небудь і вдертися в Катеринодар, — однаково тепер не вдержати міста.
Корнілов, після того як поцілував у мертвий лоб любимця свого Нєженцева, якого привезли возом на ферму під його вікно, більше не розкривав рота і ні з ким не говорив. Тільки один раз, коли біля самого дому розірвалась шрапнель і одна з куль крізь вікно увігналась у стелю, він похмуро показав на цю кулю сухим пальцем і сказав навіщось ад’ютантові Хаджієву:
— Збережіть її, хан.
У ніч на четверту добу по всіх польових телефонах надійшло розпорядження головнокомандуючого: «Продовжувати штурм».
Але на четвертий день усім стало ясно, що темп атаки дуже ослаб. Генерал Кутепов, який змінив убитого Нєженцева, не міг підняти корніловського (найкращого в армії) полку, що лежав у городах. Частини билися мляво. Кіннота Ерделі продовжувала відступати. Марков, надірвавши від крику і лайки голос, засинав на ходу, його офіцери не могли висунути носа далі казарми.
Опівдні в кімнаті Корнілова зібралась військова рада з генералів Алексєєва, Романовського, Маркова, Богаєвського, Филимонова і Денікіна. Корнілов, увібравши маленьку срібну голову в плечі, слухав доповідь Романовського:
«Снарядів нема, патронів нема. Добровольці козаки розходяться по станицях. Усі полки пошарпані. Стан пригнічений. Багато не ранених з бойової лінії йдуть в обоз…» І так далі…
Генерали слухали, опустивши очі. Марков, приткнувшись на чиєсь плече, спав. В сутінках (бо вікно було запнуте) вилицювате обличчя Корнілова було схоже на висхлу мумію. Він сказав глухуватим голосом:
— Отже, панове, становище дійсно тяжке. Я не бачу іншого виходу, як узяти Катеринодар. Я вирішив завтра на світанку атакувати місто по всьому фронту. В резерві залишився полк Казановича. Я його сам поведу в атаку.
Він раптом засопів. Генерали сиділи, похиливши голови. Кремезний, з напівсивою борідкою, схожий на служаку чиновника, генерал Денікін, що хворів на бронхіт, гукнув мимоволі: «О господи, господи!» — закашлявся і пішов до дверей. В спину йому Корнілов блиснув чорними очима. Він вислухав заперечення, встав і відпустив раду. Вирішальний штурм був призначений на перше квітня.
Через півгодини в кімнату повернувся Денікін, все ще висвистуючи грудьми. Сів і сказав з м’якою щирістю:
— Ваше високопревосходительство, дозвольте, як людина людині, поставити вам запитання.
— Я слухаю вас, Антоне Івановичу.
— Лавре Георгійовичу, чому ви такі непохитні?
Корнілов відповів зразу, наче давно вже приготував цю відповідь.
— Іншого виходу нема. Якщо не візьмемо Катеринодара, я пущу кулю в лоб. (Пальцем з обгризеним до кореня нігтем він показав собі на скроню).
— Ви цього не зробите! — Денікін підняв повні, дуже білі руки, притиснув їх до грудей. — Перед богом, перед батьківщиною… Хто поведе армію, Лавре Георгійовичу?..
— Ви, ваше превосходительство…
І нетерплячим жестом Корнілов дав зрозуміти, що кінчає цю розмову.
Жаркий ранок 31 березня був безхмарним. Від зеленої вже землі піднімались хвилі випарів. Ліниво в крутих берегах пливли каламутно-жовті води Кубані, тільки дене-де скидалася риба. Було тихо. Лише зрідка ляскав постріл та бухала вдалині гармата, посвистуючи пролітав снаряд. Люди відпочивали, щоб узавтра почати новий кривавий бій.
Підпоручик Долинський курив на ганку будинку. Думав: «Випрати б сорочку, кальсони, носки… Добре було б скупатися». Навіть птиця якась залітна весело висвистувала в гаю. Долинський підвів голову. «Ф’юїть» — тиркнула граната прямо в зелений гай. З залізним скреготом розірвалась. Пташка більше не співала. Долинський кинув недокурком на дурну курку, що незрозуміло як не потрапила в суп, зітхнув, повернувся в будинок, сів коло дверей, але зараз же схопився й увійшов у напівтемну кімнату. Корнілов стояв коло стола, підтягуючи штани.
— Що, чай ще не готовий? — спитав він тихо.
— Через хвилину буде готовий, ваше високопревосходительство, я дав розпорядження.