Ходіння по муках
- Автор: Толстой Олексій Миколайович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Ходіння по муках». Краткое содержание книги:
— Друзі, друзі, вперед! — повторював він, і завжди примружені очі його здавались зараз розширеними, страшними.
Потім Рощин побачив сухі стебла трави, що стояли сторч. Всюди між ними валялись, як мішки, — ниць і на боку, — нерухомі люди в солдатських сорочках, в матроських куртках, в офіцерських шинелях. Він побачив попереду невисоку огорожу з плитняку і колючі кущі без листя. Спиною до огорожі сидів довголиций чоловік у стьобаному солдатському жилеті, роззявляв і закривав рота.
Рощин перестрибнув через огорожу й побачив широку дорогу. По ній швидко наближались фонтанчики пилу. Це більшовики мели кулеметами по наступаючих. Він спинився, поточився назад, перехопило дух, оглянувся. Ті з наступаючих, хто перескочив через огорожу, лягали. Рощин ліг, припав щокою до колючої землі. З зусиллям примусив себе підвести голову. Цеп лежав. Попереду на полі, кроків за п’ятдесят, тягнувся бугор канави. Рощин схопився і, низько нагинаючись, перебіг ці п’ятдесят кроків. Серце шалено калатало. Він упав у канаву, в липку грязь. За ним поодинці побіг весь цеп. Один, другий, не добігши, вклякли. Лежачи в канаві, важко дихали. Над головами по гребеню мели кулями.
Але ось попереду щось змінилось, звідкілясь засвистали снаряди в бік казарм. Вогонь кулеметів ослаб.
Цеп з зусиллям піднявся і рушив уперед. Рощин бачив свою довгу червонувато-чорну тінь, що сковзала по нерівному полю. Вона кривилась, то вкорочувалась, то втікала бог зна куди. Подумав: «Як дивно, все ще живий і навіть — тінь від мене».
Знову посилився вогонь з боку казарм, але поріділий цеп уже заліг за сто кроків від них у глибокому водориї. Там по сірому глинястому дну походжав Марков із страшними очима.
— Панове, панове, — повторював він, — невеликий перепочинок… Покуріть, чорт візьми… І — останній удар… Дурниці, всього сто кроків…
Поруч з Рощиним низенький лисий офіцер, дивлячись на верхній край ярка, що курів від куль, повторював неголосно одну й ту саму матірну лайку. Кілька чоловік лежало, закривши обличчя руками. Один, присівши і тримаючись за лоб, блював кров’ю. Багато хто, як гієни в клітках, ходили сюди й туди по дну яру. Пролунала команда: «Вперед, вперед!» Ніхто наче й не почув її. Рощин судорожним рухом затягнув паска, вхопився за кущ, поліз нагору. Зірвався, заскреготів зубами, поліз знову. І вгорі яру побачив Маркова, що присів навпочіпки. Він кричав:
— В атаку! Вперед!
Рощин побачив за кілька кроків попереду, як миготіли діряві підметки Маркова. Кілька чоловік випередили його. Цегляна стіна казарми була заллята призахідним сонцем. Блищали у вікнах уламки шибок. Якісь фігурки втікали від казарм по полю до далеких будинків з палісадниками…
Купка цивільних і солдатів стояла коло зламаної гімнастики на піщаному дворі артилерійських казарм. Обличчя були бліді, змарнілі, зосереджені, очі опущені, руки висіли, як неживі.
Перед ними стояла купка трохи менша, — офіцерів, — спираючись на гвинтівки. Вони з тяжкою ненавистю дивились на полонених. Ті й ті мовчали, ждучи. Але ось на дорозі показався ротмістр фон Мекке, що йшов швидко, підскоком, той самий, — Рощин впізнав його, — з очима вбивці, який не проспався.
— Всіх, — крикнув він весело, — наказано — всіх… Панове, десять чоловік, виходьте…
Перш ніж десять офіцерів, клацаючи затворами, виступили вперед, полонені заворушились. Один, грудистий і рослий, став скидати через голову сукняну сорочку. Другий, — цивільний, сухотний і беззубий, з прямими чорними вусами, — закричав ридаючим голосом:
— Пийте, паразити, робітничу кров!
Двоє міцно обнялися. Чийсь хрипкий голос нескладно затягнув: «Повстаньте, гнані і голодні…» Десять офіцерів втиснули ложа гвинтівок у плечі. В цей час Рощин відчув пильний погляд. Підвів голову. (Він сидів на ящику, перевзувався). На нього дивились очі (обличчя не бачив) з передсмертним докором, з високою поважністю… «Знайомі, рідні сірі очі, боже мій!»
— Плі!
Не разом, поквапливо ударили постріли. Залунав стогін, крики, Рощин низько нахилився, обмотуючи брудною онучею ногу, зачеплену кулею.
Другий день, як і перший, не приніс перемоги добровольцям. Правда, на правому флангу були зайняті артилерійські казарми, але в центрі не просунулись, ні на крок, і корніловський полк, що бився там, втратив убитим командира, підполковника Нєженцева, улюбленця Корнілова. На лівому флангу кіннота Ерделі відступала. Червоні билися з не чуваною досі упертістю, хоч у Катеринодарі в кожному майже будинку лежали поранені. Багато жінок і дітей було вбито поблизу окопів і на вулицях. Якби на місці Автономова було бойове, вміле командування загальним наступом червоних військ, — Добровольча армія, розтріпана, з перемішаними частинами, неминуче була б збита і знищена.