Сповідь відьом

На протилежному боці лінії почулося незрозуміле бурмотіння. Марта й Ізабо обмінялися стривоженими поглядами.

— Коли?! — Голос Метью прозвучав як гарматний постріл. — Вони нічого не забрали? — Я аж лоба наморщила, вражена гнівом, що бринів у його голосі. — Слава Богу. Пошкодження значні?

Поки нас не було, в Оксфорді щось трапилося, найімовірніше — пограбування. Мені хотілося сподіватися, що не в Старій хатинці.

Голос на протилежному кінці озвався знову. Метью витер рукою люба.

— Що ще? — спитав він, підвищуючи голос.

Знову запала тривала тиша. Метью відвернувся і, підійшовши до каміна, сперся на полицю і розчепірив пальці.

— Досить дипломатії, — сказав Метью і стиха вилаявся. — Я буду у вас за кілька годин. Ти зможеш мене зустріти?

Це означало, що ми поверталися до Оксфорда. Я підвелася.

— Чудово. Я зателефоную перед посадкою. Стривай, Маркусе. Дізнайся, хто іще, окрім Пітера Нокса та Доменіко Мікеле є членами Конгрегації.

Пітер Нокс? Шматочки головоломки заклацали, складаючись докупи. Не дивно, що Метью так швидко повернувся до Оксфорда, коли я сказала йому, хто такий чаклун у коричневому костюмі. Це також пояснювало, чому він так швидко хотів мене спекатися тепер. Ми порушували домовленість, і обов’язком Нокса було втілення цієї домовленості в життя.

Метью урвав зв’язок і ще кілька секунд стояв, вхопившись рукою за камінну полицю, немов хотів примусити її скоритися його волі.

— Це був Маркус. Хтось намагався вдертися до лабораторії. Мені треба повернутися до Оксфорда. — Він обернувся; очі його були наче мертві.

— Все гаразд? — спитала Ізабо, стрельнувши занепокоєним поглядом у мій бік.

— Їм не вдалося здолати систему безпеки. Однак мені треба переговорити з університетським начальством про гарантії, щоб ті, хто намагалися проникнути до лабораторії, не змогли зробити цього наступного разу. — Щось у розповіді Метью не клеїлося. Якщо грабіжники зазнали фіаско, то чому він так занепокоєний, чому на його обличчі не видно полегшення? І чому він хитає головою, дивлячись на свою матір?

— А хто ці грабіжники? — обережно поцікавилася я.

— Маркус достеменно не знає.

Дивно — якщо зважити на надприродний нюх вампірів.

— То були люди?

— Ні.

Знову ми повернулися до односкладових відповідей.

— Піду зберуся, — сказала я, йдучи до сходів.

— Ти нікуди не поїдеш. Ти залишаєшся тут. — Від цих слів я заціпеніла, як вкопана.

— Але ж мені краще бути в Оксфорді, разом з тобою.

— В Оксфорді зараз небезпечно. Коли ситуація зміниться, я за тобою повернуся.

— Та ти ж щойно сказав мені, що нам слід туди повернутися! Вирішуй, Метью. Звідки виходить небезпека? Від манускрипту і відьом? Пітера Нокса та Конгрегації? Чи від Доменіко Мікеле та вампірів?

— Ти що, не чула? Небезпека загрожує мені, — відрізав Метью.

— Чому ж не чула? Чула. Але ти від мене щось приховуєш. А обов’язок історика — розкривати таємниці, — тихо пояснила я. — І мені це вдається дуже добре. — Він був розкрив рота, але я перервала його. — Досить надуманих причин та фальшивих пояснень. Вирушай до Оксфорда. Я залишаюся тут.