Сповідь відьом

— Що? — спитав Метью, несамовито обертаючи очима, змахуючи маленьку криваву сльозу з білої щоки. — Що трапилося?

— Відьми. Вони вбили твого батька, — відповіла Ізабо переривчастим голосом.

Видіння зблякло, і я пошукала поглядом Метью, сподіваючись побачити в його очах звичну притягальну силу, яка допоможе мені відновити орієнтацію в просторі й часі. Наші погляди зустрілися, він підійшов і став наді мною. У його близькій присутності не було вже ані краплини колишнього комфорту.

— Я сам тебе уб’ю, перш ніж хтось встигне заподіяти тобі шкоду. — Здавалося, ці слова застрягали у нього в горлі, й він їх насилу вимовив. — А мені не хочеться тебе вбивати. Тож, будь ласка, роби, що я тобі кажу.

— Он воно як! — протягнула я, набравшись духу. — То ми дотримуємося застарілої упереджено-фанатичної домовленості, досягнутої майже тисячу років тому. Справу закрито.

— Ти не мусиш підпадати під дію цієї домовленості. Бо не маєш влади над своїми магічними здібностями і не розумієш свого зв’язку з манускриптом «Ешмол сімсот вісімдесят два». Діано, в шато «Сім веж» ти будеш у безпеці від Пітера Нокса, але я вже казав тобі, що ти не можеш бути у безпеці поруч із вампірами. Жодна теплокровна істота не може. Ніколи.

— Ти не завдаси мені шкоди. — Незважаючи на те, що трапилося за останні дні, стосовно цього я була абсолютно впевнена.

— Можеш і далі триматися свого романтичного уявлення про вампірів, але я, попри всі свої намагання стриматися, теж полюбляю пити кров.

Я нетерпляче відмахнулася від його слів.

— Метью, я знаю, що ти убивав людей. Ти — вампір, ти живеш сотні років. Невже ти гадаєш, що я й справді думаю, що ти увесь цей час існував, харчуючись виключно кров’ю тварин?

Ізабо невідривно дивилася на свого сина.

— Казати, що ти знаєш, що я вбивав людей і розуміти, що це таке — то різні речі, Діано. Ти навіть не здогадуєшся, на що я здатен. — Він торкнувся свого талісмана з Вифанії й відійшов від мене швидкими нетерплячими кроками.

— Я знаю, хто ти. — І це був іще один пункт моєї абсолютної впевненості. Не знаю чому, але хоча доказів жорстокості вампірів — і відьом — ставало дедалі більше, я була інтуїтивно впевнена в Метью.

— Та ти сама себе не знаєш. А три тижні тому ти про мене навіть не чула. — Очі у Метью збентежено бігали, а руки, як і у мене, трусилися. Це стурбувало мене менше, аніж те, що Ізабо невідривно слідкувала за нами, аж подавшись вперед у своєму кріслі. Метью взяв кочергу, роздратовано шурнув поліняки в каміні й з силою відкинув її геть. Метал брязнув об кам’яну поверхню підлоги, видовбавши в ній чималеньку дірку.

— Ми з цим іще розберемося. Ти дай нам час. — Я намагалася говорити тихо й заспокійливо.

— Нам немає з чим розбиратися, — відказав Метью і знервовано заходив кімнатою. — Ти маєш надто багато неприборканої сили. Це як наркотик. Надзвичайно звабливий та небезпечний наркотик, яким би радо скористалися інші створіння. Ти ніколи не будеш у безпеці, поки поруч із тобою буде вампір або відьма.