Сповідь відьом

Нарешті Метью увійшов до салону чистий, у свіжому вбранні. Він розшукав мене поглядом, холодний дотик його очей ковзнув по мені — то вампір перевіряв, чи я не поранена. Упевнившись, що зі мною все гаразд, він полегшено зітхнув, і лінія його суворо стиснутих губів трохи пом’якшала.

То був останній заспокійливий натяк на наше знайомство, який я помітила на обличчі Метью.

Бо вампір, що увійшов до салону, був не той Метью, якого я знала. Не лишилося нічого від елегантної чарівної істоти, яка проникла у моє життя із насмішкуватим запрошенням поснідати. То не був науковець, поглинутий своїми дослідженнями та питанням «навіщо я прийшов у цей світ». Не лишилося й сліду від того Метью, котрий іще вчора рвучко притиснув мене до себе і пристрасно поцілував.

Цей Метью був холодний та незворушний. Кілька м’яких ліній, що він мав, — довкола рота, в елегантності рук, у спокої очей — усе це змінили жорсткі контури та гострі кути. Він став старшим, аніж коли я бачила його востаннє, а втомленість у поєднанні з завбачливою обережністю немов відображали кожну мить його півторатисячолітнього віку.

У каміні тріснуло навпіл дерево. Мій погляд спіймав яскраво-помаранчеві іскри, що упали на решітку.

Спочатку з’явився червоний колір — і більше нічого. Потім колір набув структури, червоні пасма тут і там засвітилися золотом та сріблом. Згодом ця структура стала матеріальною — перетворилася на волосся — волосся Сари. Я намацала пальцями лямку рюкзака на плечі й кинула на підлогу коробку для шкільних сніданків, так само удавано дошкульно грюкнувши, як колись батько кидав на підлогу свою валізу.

— Я прийшла. — Мій дитячий голос прозвучав високо й чисто. — А печиво є?

Червонясто-помаранчева грива Сари зловила іскорки передвечірнього сонця, коли вона повернула голову.

Але обличчя її було білим, як крейда.

Білий колір швидко поглинув решту кольорів, став сріблястим і набув структури, схожої на риб’ячу луску. То кольчуга облягала знайоме мускулисте тіло Метью.

— Я зробив свою справу. — Він смикнув білими руками чорну туніку зі сріблястим хрестом попереду, і вона розірвалася на плечах. Кинувши її комусь під ноги, Метью обернувся і неквапливо вийшов.

Я кліпнула очима, видіння щезло. Я сиділа у затишному салоні шато «Сім веж», але залишилося тривожне усвідомлення того, що я щойно побачила. Як і у випадку з відьмовієм, моя провісницька здібність проявилася абсолютно несподівано. Цікаво, а у моєї матері видіння теж були такими раптовими і чіткими? Я окинула поглядом кімнату, але, здавалося, лише Марта помітила щось незвичайне і стривожено поглянула на мене.