Темна вежа. Темна вежа VII
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Серия: Dark Tower #7
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-1164-6
- Переводчик: Олена Любенко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Темна вежа. Темна вежа VII». Краткое содержание книги:
— Трампас! — проревів він. — Трампас! Ковбою! Хапай Ерншо і тягни його до мене! Хапай Ерншо!
Тут, посередині Алеї, було трохи не так шумно, і Трампас досить чітко почув сея Прентиса. Він припустив за Дінкі й ухопив юнака за руку.
І…
Одинадцятирічна Даніка Ростова вийшла з хмари диму, що вже щільно оповила нижню половину Дамлі-Гауза. Дівчинка тягла за собою два червоні візки. Її обличчя почервоніло й розпухло, з очей текли сльози, вона зігнулася мало не навпіл — від зусилля, з яким тягла за собою Баджа і Седжа, які у тих візочках сиділи. В обох були величезні голови й крихітні мудрі очі гідроцефалів, але у Седжа були ще й недорозвинені руки, якими він активно розмахував, тоді як Бадж їх не мав. В обох текла з рота піна, обидва хрипіли.
— Допоможіть! — спромоглася видушити з себе Дані й знову закашлялася. — Допоможіть, хто-небудь, вони задихнуться!
Побачивши її, Дінкі рвонув було до неї, але Трампас його втримав, хоча було видно, що йому це не до душі.
— Ні, Дінкі, — сказав він з нотками вибачення, проте твердо. — Нехай їм допоможе хтось інший. З тобою хоче поговорити шеф…
І тут біля них виник Бротіґен, блідий, зі стиснутими у вузьку смужку губами.
— Відпусти його, Трампасе. Ти мені подобаєшся, хлопче, тому я не раджу тобі лізти в наші справи.
— Тед? Що…
Дінкі знову зробив крок у бік дівчинки, і знову Трампас потягнув його назад. Бадж зомлів і упав з візка головою на землю. І хоч приземлився він на м’яку траву, пролунав жахливий звук, з яким розколюється череп, і Дані Ростова пронизливо закричала.
Дінкі кинувся до неї. І ще раз Трампас його зупинив, смикнувши сильно й водночас витягаючи з кобури кольт «вудсман» тридцять восьмого калібру.
Часу напоумлювати його не було. Тед Бротіґен не кидав ментального списа ще з тих часів, як 1935 року застосував його проти крадія гаманця в Ейкроні. Він не вдавався до нього навіть у Бриджпорті, штат Коннектикут, 1960 року, коли його схопили ниці люди, хоча спокуса була велика. Він пообіцяв собі, що більше ніколи ним не скористається, і найменше йому хотілося порушувати обіцянку проти
(всміхайся, коли це кажеш)
Трампаса, котрий завжди нормально до нього ставився. Але йому потрібно було дістатися південного краю, поки в поселенні не відновили порядок, і він мав твердий намір дістатися туди разом з Дінкі.
А ще він розлютився. Бідолашний маленький Бадж, у нього завжди й для кожного знаходилася тепла усмішка!
Він зосередився і відчув, як голову прорізає жахливий біль. Ментальний спис полетів. Трампас відпустив Дінкі й подивився на Бротіґена недовірливо-докірливим поглядом, що його Тед запам’ятає до кінця життя. А потім ухопився за голову, наче її роздирав найсильніший у Всесвіті головний біль, і впав мертвий на траву. Його горло розпухло, язик вивалився з рота.
— Ходімо! — крикнув Тед і вхопив Дінкі за руку. Прентис поки що, слава Богу, дивився в інший бік — його увагу відволік ще один вибух.
— Але Дані… і Седж…
— Седжа вона витягне! — Кінець думки передав ментально:
(тепер їй легше, бо не потрібно тягти ще й Баджа)
Тед і Дінкі поквапилися зникнути. У цей же час Пімлі Прентис перевів погляд у їхній бік. Очі йому полізли на лоба, коли побачив Трампаса, і він закричав навздогін утікачам, щоб вони зупинилися — зупинилися ім’ям Багряного Короля.
Фінлі О’Теґо витяг зброю, але, перш ніж встиг вистрелити, на нього налетіла Даніка Ростова, вискочила на нього, кусалася, дряпалась. Вона майже нічого не важила, але він настільки не очікував нападу з цього боку, що мало не впав разом з нею. Наступної миті він уже схопив її сильною волохатою рукою і скинув на землю, але Тед і Дінкі були вже майже за межами досяжності: вони зрізали кут до лівої стіни будинку начальника, щоб зникнути за димовою завісою.
Фінлі для надійності взяв пістолет обома руками, глибоко вдихнув і вистрелив один раз. Куля влучила старому в руку, полилася кров, він скрикнув і заточився. Але молодий цуцик підхопив старого пса, і вони щезли за рогом будинку.
— Я йду за вами! — проревів Фінлі їм навздогін. — І коли я вас упіймаю, ви пошкодуєте, що народилися на світ! — Але погроза чомусь прозвучала жахливо порожньо.
Тепер усе населення Алгул Сьєнто: Руйначі, тахіни, охоронці-г’юми, кан-тої з кривавими червоними плямами, що блищали на лобі, як третє око, — рухалося припливною хвилею, текло на південь. І Фінлі побачив те, що йому дуже не сподобалося. Руйначі (і більш ніхто, крім Руйначів) йшли туди з піднятими руками. Якщо на півдні засіли інші бандити, їм буде нескладно зрозуміти, кого відстрілювати, чи не так?