Темна вежа. Темна вежа VII

Коли Ґанглі сидів у себе в кабінеті й працював з паперами чи був на викликах (здебільшого навідуючи шмаркатих Руйначів у гуртожитках), у лазареті всі почувалися доволі вільно й розслаблено. Та варто було йому вийти, як усі без винятку: медсестри, санітари й пацієнти, — шанобливо (й стривожено) замовкали. Новачок міг би лише посміятися, уперше побачивши присадкуватого, темношкірого недочоловіка з важкою щелепою, що повільно ковзав на роликах центральним проходом між ліжок, згорнувши руки на стетоскопі, що лежав на грудях, з краями білого халата, що майоріли позаду (один з Руйначів якось охарактеризував його таким чином: «Він виглядає, як Джон Ірвінг після невдалої підтяжки лиця»), Втім, той, кого Ґанглі піймав би за висміюванням, більше не сміявся б. У доктора Ґанглі був справді гострий язик, і ніхто не смів безкарно піднімати на глум його ковзани.

Але тепер, замість ковзати, він безладно літав проходами. Сталеві колеса (бо його ковзани було виготовлено задовго до появи роликів) гримотіли по дерев’яній підлозі.

— Усі документи! — кричав він. — Чули мене?.. Якщо я загублю хоч одну історію хвороби в цьому хріновому гармидері, одну кляту історію хвороби, я пообідаю чиїмись очима і зап’ю їх чаєм!

Пацієнтів, певна річ, уже не було. Щойно зазвучав перший детектор і перша цівка диму просочилася в лазарет, він наказав підняти їх з ліжок і відвести вниз сходами. Чимало санітарів (боягузи нещасні, він запам’ятав їх усіх поіменно і, коли настане час, збирався подати детальний звіт) втекли разом із хворими, але п’ятеро залишилися, включаючи його особистого помічника, Джека Лондона. Ґанглі пишався ними, хоча його погрозливий голос, поки він катався туди й назад проходом крізь дим, що дедалі густішав, нічим цього не виказував.

— Збирайте документи, чули? Глядіть мені усі позбирайте, клянуся всіма богами, що ходили і повзали по цій землі! Глядіть мені!

У вікно стрелив червоний промінь світла. Його випустили з якоїсь зброї, бо скляна стіна, що відділяла його кабінет від палати, розлетілася на друзки, а улюблене м’яке крісло почало тліти.

Ґанглі пірнув під лазерний промінь і, не пригальмовуючи, покотив далі.

— Твою ж! — закричав один із санітарів. То був г’юм, надзвичайно бридкий, з вибалушеними очима і блідим обличчям. — Що, в біса, то було?

— Та яка різниця! — заревів Ґанглі. — Яка різниця, що то було, сракопикий ти клоун! Документи збирай! Збирай мої довбані папери!

Звідкілясь — чи не з Алеї? — долинуло деренчання й брязкіт якоїсь рятувальної машини.

— ЗВІЛЬНІТЬ ПРОЇЗД! — почув Ґанглі. — ЇДЕ КОМАНДА ПОЖЕЖНОГО РЕАГУВАННЯ «БРАВО»!

Ґанглі й не підозрював, що існує така річ, як команда пожежного реагування «Браво», але вони багато чого не знали про поселення, в якому жили. Та що там, він міг користуватися заледве третиною приладів у власній операційній! Хоча байдуже, зараз важливо було…