Гаррі Поттер і напівкровний принц

— Даруйте, — гикнув Слизоріг. — Я знаю, що мені слон на вухо наступив.

— Геґрід мав на увазі не ваш спів, — тихенько пояснив Гаррі. — Він казав про те, як помирали мої мама й тато.

— Он як, — ледве стримав могутню відрижку Слизоріг. — Ой, лишенько. Так, це було… це справді було жахіття. Страшне… Жахіттям…

Він явно не знав, що казати далі, тому знову налив у кухлі вина.

— Ти ж, Гаррі… навряд чи це пам’ятаєш? — незграбно запитав він.

— Ні… мені ж був лише рочок, коли вони загинули, — пояснив Гаррі, не зводячи очей з полум’я свічки, що колихалося від могутнього Геґрідового хропіння. — Але опісля я багато довідався про те, що сталося. Тато загинув перший. Ви про це знали?

— Я… я не знав, — ледь чутно озвався Слизоріг.

— Так… Волдеморт його вбив, а тоді переступив через його тіло й пішов до мами, — говорив далі Гаррі.

Слизоріг здригнувся всім тілом, але не зміг відвести переляканого погляду від обличчя Гаррі.

— Він наказав їй забиратися геть, — безжально вів далі Гаррі. — Сказав, що їй не треба вмирати. Йому потрібен був тільки я. Вона могла б урятуватися.

— Ой, лишенько, — белькотів Слизоріг. — Вона могла б… їй не треба було… це жахливо…

— Жахливо, правда? — ледь чи не пошепки перепитав Гаррі. — Та вона не зрушила з місця. Тато був уже мертвий, і вона не хотіла, щоб я теж загинув. Вона почала благати Волдеморта… але той тільки зареготав…

— Годі! — зненацька вигукнув Слизоріг, підводячи тремтячу руку. — Справді, мій любий хлопчику, перестань… я вже старий… мені не треба такого чути… я не хочу цього чути…

— Я забув, — збрехав Гаррі, виконуючи вказівки фелікса-феліціса. — Вона ж вам подобалася, правда?

— Подобалася? — перепитав Слизоріг, і на його очах виступили сльози. — Я просто не можу уявити людину, котра б її знала і котрій вона не подобалася б… така відважна… така весела… яке ж то сталося жахіття…

— Але ви не хочете допомогти її синові, — сказав Гаррі. — Вона віддала за мене своє життя, а ви не хочете віддати навіть свій спогад.

Хату заповнювало могутнє Геґрідове хропіння. Гаррі дивився просто в заплакані очі Слизорога. Учитель настійок, здається, не міг відвести погляду.

— Не кажи так. — прошепотів він. — Питання не в тому… якби це тобі допомогло… але ж це нічого не дасть…

— Дасть, — рішуче заперечив Гаррі. — Ця інформація потрібна Дамблдорові. І мені потрібна.

Він знав, що може нічого не остерігатися: фелікс-феліціс підказував йому, що завтра зранку Слизоріг нічого не пам’ятатиме. Дивлячись Слизорогові просто у вічі, Гаррі трохи нахилився до нього.

— Я — Обранець. Я повинен його вбити. Мені потрібен цей спогад.

Слизоріг зблід ще більше; його широкий лоб ще рясніше заблищав потом.

— Ти справді Обранець?

— Авжеж, — спокійно ствердив Гаррі.

— Але ж тоді… мій любий хлопчику… ти забагато вимагаєш… ти просиш мене фактично посприяти твоїй спробі знищити…