Гаррі Поттер і напівкровний принц

— Розумію, — заспокоювала його Герміона, — це таки несправедливо…

За вечерею друзі на всі заставки кляли екзаменатора з явлення, і Рон трошки повеселів, тож по дорозі з Великої зали до вітальні можна було поговорити про ситуацію зі Слизорогом та його спогадом.

— То що Гаррі… Використаєш фелікс-феліціс чи ні? — присікався Рон.

— Мабуть, так буде краще. — погодився Гаррі. — Навряд чи мені потрібна вся пляшечка, то ж на цілих дванадцять годин… вип’ю один великий ковток. Дві-три години мені вистачить.

— Це таке класне відчуття, коли його вип’єш. — згадував Рон. — Ніби вже ніколи не помилятимешся.

— Що ти мелеш? — засміялася Герміона. — Ти ж його ніколи не пив!

— Але ж я думав, що випив. — сказав Рон таким тоном, наче пояснював очевидне. — А це майже те саме…

Друзі побачили, як Слизоріг зайшов до Великої зали, і, добре знаючи, що він за їжею не поспішає, певний час сиділи у вітальні, розробляючи план, щоб Гаррі пішов до кабінету Слизорога аж тоді, як той туди повернеться. Коли сонце торкнулося верхівок дерев Забороненого лісу, вони вирішили, що вже час. Переконалися, що Невіл, Дін і Шеймус залишаються у вітальні, і прокралися до хлопчачої спальні.

Гаррі дістав з самого дна валізи скручену шкарпетку й вийняв з неї невеличку блискучу пляшечку.

— Ну, будьмо, — сказав Гаррі. Підніс її до губ, і відпив акуратно відміряний ковток.

— Ну, як воно? — прошепотіла Герміона.

Гаррі якусь мить мовчав. А тоді повільно, але невідворотно його охопило п’янке відчуття безмежності власних можливостей; йому здавалося, що він здатен на все — на все, що завгодно… а здобути Слизорогів спогад було тепер не тільки можливо, а й неймовірно легко…

Він з усмішкою звівся на ноги, впевнений у собі, як ніколи.

— Чудово! — вигукнув він. — Справді чудово! Що ж… іду до Геґріда.

— Що? — в один голос ошелешено зойкнули Рон і Герміона.

— Ні, Гаррі, ти мав іти до Слизорога, пам’ятаєш? — на полягала Герміона.

— Та де там, — рішуче заперечив Гаррі. — Я йду до Геґріда, маю настрій сходити до Геґріда.

— Ти маєш настрій ховати велетенського павука? — приголомшено перепитав Рон.

— Так, — відповів Гаррі, витягаючи з сумки плаща-невидимку. — Я відчуваю, що треба там сьогодні побувати. Розумієте, про що я?

— Ні, — так само в один голос відповіли Рон і Герміона, тепер уже відверто стривожені.

— Сподіваюся, це справді фелікс-феліціс? — Герміона стурбовано подивилася на пляшечку проти світла. — Чи не було в тебе іншої пляшечки, з… навіть не знаю…

— З есенцією божевілля? — припустив Рон, а Гаррі тим часом накинув на плечі плащ-невидимку.

Гаррі засміявся і Рон з Герміоною стривожилися ще дужче.

— Повірте, — сказав Гаррі. — Я знаю, що роблю… чи принаймні… — він упевнено попрямував до дверей, — це знає фелікс.

Він натяг плаща-невидимку ще й на голову і почав спускатися по сходах; Рон з Герміоною побігли за ним. Зійшовши вниз, Гаррі вислизнув крізь відчинені двері.