Гаррі Поттер і напівкровний принц
- Автор: Ролінґ Джоан К.
- Серия: Гаррі Поттер (uk) #6
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- ISBN: 978-966-7047-29-0
- Переводчик: Виктор Евгеньевич Морозов
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Гаррі Поттер і напівкровний принц». Краткое содержание книги:
— Я не зовсім розумію, як це можливо, — сказав Редл. Він старанно стримував емоції, але Гаррі відчував його збудження.
— Бачиш, для цього треба розщепити собі душу, — пояснив Слизоріг, — і приховати її частинку в якомусь предметі, за межами свого тіла. Тоді, навіть, якщо хтось нападе на тіло цієї особи або його знищить, особа не помре, бо частинка її душі залишиться жива й неушкоджена. Але, звичайно, існувати в такому вигляді…
Слизорогове обличчя посмутнішало, а Гаррі раптом пригадав слова, почуті майже два роки тому.
"Мене видерло з власного тіла, Я став мізерніший, ніж дух, нікчемніший за найнещасніших привидів… та все ж лишився живий".
— …мало кому сподобається, Томе, дуже мало кому. Краще смерть.
Редлове палке бажання знати все було тепер очевидне; з його обличчя так і струменіла пожадливість, якої він не міг уже приховати.
— А як можна розщепити власну душу?
— Ну, — збентежено мовив Слизоріг, — не забувай, душа повинна залишатися цілою й недоторканою. Розщеплення її — це акт насильства, протиприродна дія.
— Але як це робиться?
— Через вчинення зла… найвищого зла. Через скоєння вбивства. Акт убивства розриває душу. Чаклун, що збирається створити горокракс, обертає заподіяну шкоду собі на користь: він надійно загортає відірвану частку…
— Загортає? А як?…
— Існує закляття, але ти мене навіть не питай, бо я не знаю! — закрутив Слизоріг головою, неначе старий слон, якого замучили москіти. — Невже я схожий на того, хто це випробовував би?… Невже я схожий на вбивцю?
— Ні, пане професоре, що ви, ні, — швидко заперечив Редл. — Пробачте… я не хотів образити…
— Нічого-нічого, я не образився, — буркнув Слизоріг. — Звісно, я трохи цікавився такими речами… чаклуни певного рівня завжди відчували потяг до цього аспекту магії…
— Так, пане професоре, — погодився Редл. — Я лише одного не збагну… просто з цікавості… тобто хіба один горокракс дає багато користі? Чи душу можна розщепити тільки один раз? Чи не було б краще й надійніше розділити душу на кілька частин? Бо, скажімо, якщо сім — це найпотужніше магічне число, то, може, на сім?…
— Мерлінова борода, Томе! — вигукнув Слизоріг. — Сім! Та навіть про вбивство однієї людини страшно подумати! Що там казати… ділити душу взагалі погано… а вже розривати її на семеро…
Було видно, що Слизоріг глибоко стурбований: він дивився на Редла, наче бачив його вперше. Гаррі не сумнівався, що професор узагалі шкодує, що почав цю розмову.
— Звичайно, це все тільки припущення, — пробурмотів він, — те, що ми обговорюємо, правда? Чиста теорія…
— Так-так, пане професоре, так і є, — квапливо погодився Редл.
— Та все одно. Томе… нехай залишиться між нами те, що я казав… тобто те, що ми тут обговорювали. Декому може не сподобатися, що ми вели балачки про горокракси. Це, розумієш, у Гоґвортсі заборонена тема… Дамблдор страшенно розгнівається…
— Я мовчатиму як риба, — пообіцяв Редл і вийшов з кабінету, але Гаррі ще встиг побачити на його обличчі вираз тієї несамовитої радості, якою воно засяяло тоді, коли Редл довідався, що він чаклун; ця радість не оживила його вродливі риси, а навпаки — з нею обличчя втрачало щось людське…
— Дякую, Гаррі, — тихенько сказав Дамблдор. — Вертаємось…
Коли Гаррі опинився в кабінеті, директор уже сидів за своїм столом. Гаррі теж сів і чекав, коли заговорить Дамблдор.
— Я дуже довго прагнув побачити це свідчення, — сказав нарешті Дамблдор. — Воно підтверджує мою теорію. доводить, що я мав рацію, а також вказує на те, яка ще довга дорога у нас попереду…
Гаррі раптом помітив, що всі до одного директори й директорки на портретах попрокидалися й уважно слухають їхню розмову. Один огрядний чаклун з червоним носом навіть приклав до вуха слухову трубку.
— Гаррі, — сказав Дамблдор, — я впевнений, що ти зрозумів усю важливість щойно почутого. Коли Томові Редлу було стільки років, як тобі тепер, може, на місяць-два більше чи менше, то він робив усе можливе й неможливе, щоб дізнатися, як досягти безсмертя.
— І ви, пане директоре, гадаєте, що він тоді свого досяг? — запитав Гаррі. — Створив горокракс? І тому не вмер, коли напав на мене? Він десь заховав той горокракс? Надійно убезпечив частку своєї душі?
— Частку… і, мабуть, не одну, — відповів Дамблдор. — Ти ж чув Волдеморта: він особливо хотів почути Горацієву думку про те, що буде з чаклуном, який створить більше ніж один горокракс; що буде з чаклуном, який так прагне уникнути смерті, що готовий скоїти багато вбивств, не одноразово розривати свою душу, щоб зберегти її в багатьох, схованих поодинці горокраксах. Цієї інформації він не отримав би з жодної книжки. Як мені відомо… і як, мабуть, знав Волдеморт… ще жоден чаклун не розривав своєї душі більше, ніж надвоє. Дамблдор на мить замовк, даючи лад думкам, а тоді сказав: